Маки від лівої кисті української ветеранки по передпліччю «розцвіли» для Антона

Червоні маки на її лівій руці «цвітуть» від кисті по всьому передпліччю. Не лізе за словом у кишеню, гучно сміється, зухвала. Віка керувала ротою — ​це майже 100 людей. Воювала рік під Оленівкою і 7 місяців на Світлодарській дузі. Має контузії та осколкове поранення. 26–літня дівчина збирала рештки «двохсотих» по полях, проводила упізнання тіл, дзвонила дружинам і матерям. Принциповість і рішучість у неї від батька, який працював у міліції і залишив роботу, побачивши несправедливість. Коли Віці було 19, у його машину врізався п’яний «мажор»…

Псевдо Дика отримала після подій на Грушевського

— Я могла би роками ходити на роботу від дзвінка до дзвінка, а потім бігти додому, — ​говорить військова. — ​І цінності були б зовсім іншими. Сприймаю все те, що відбулося зі мною, як величезний досвід. На жаль, болючий. Але ні про що не шкодую. Тому що зустріла дуже багато прекрасних людей. Моє життя без них було б іншим. Навіть притому, що більшості з них уже нема…

Війна для Віки почалася ще із Майдану. 28 листопада 2013–го їй виповнився 21 рік. Після святкування дня народження вона повернулася в гуртожиток і там, у коридорі, побачила оголошення, що побили студентів.

— У мене завжди було прагнення справедливості, заступитися за когось ображеного, — ​каже жінка. — ​Спершу просто приходила на площу, потім допомагала на кухні в Жовтневому палаці. Відтак приєдналася до 39–ї сотні Самооборони Майдану. Вдень їздила на пари (Вікторія тоді здобувала фах менеджера із зовнішньоекономічної діяльності в Київському національному торговельно–економічному університеті), а на ніч приїздила на Майдан.

Своє псевдо Дика отримала після подій на Грушевського. Дівчата сказали так — ​прізвисько й прилипло.

— Суспільство не захищає тих, хто його захищав, — ​зітхає Вікторія. — ​Чого ви прагнете? Відкрито програти? Пристосуванці ляжуть під Росію, а всім тим, хто боровся, — ​тікати?

— Крим ми профукали. Перша відправка на Донбас була, здається, 8 травня. Мене не відпустили. Мали бути в Маріїнському парку 9 травня, щоб не допустити заворушень, — ​згадує Віка. — ​Я була дуже засмучена, говорила, що нічого не робитиму, допоки не відправлять на Донбас. І вже 19–го числа поїхала.

Біля села Половинкине поруч зі Старобільськом жили в якомусь ковбасному цеху, на 200 людей — ​58 автоматів. Сім’я підозрювала, що Віка чкурнула на війну, хоча вона натхненно обманювала рідних тижнів зо три. Дізналися правду, коли її офіційно призвали в ЗСУ від частини, і мамі зателефонували із селищної ради.

«Я мусила бути впевнена, що загиблі у найкращу з базару білизну вдягнуті»

— А за три дні мене поранило, — ​розповідає Віка. — ​Нас привезли в якусь міську лікарню, і там не знали, що робити з контузією. Глянули — ​ще й осколок. І я через кілька днів поїхала складати випускні іспити в бакалавраті. Потім повернулась.

Займатися загиблими мав би «замполіт» батальйону. Однак це лягло на плечі Дворецької, яка офіційно числилася спершу діловодом тилу, потім її «підвищили» до начальника польової лазні.

— Був період, коли здавалось, що вже не можу сприймати реальність адекватно, — ​каже Вікторія. — ​Навіть коли в морзі лежали десять моїх друзів, з якими вчора ще говорила, не було ніяких емоцій… І тоді дуже злякалася. Що мені не страшно. Я дуже довго пам’ятала причину цих смертей,  розмови з рідними кожного бійця. Ми в основному працювали в морзі Старобільська на Луганщині. Тіла туди доставляли по–різному: інколи вертольотами, іноді на машинах привозили вночі. Потрібно було відшукати телефони рідних, подзвонити їм, знайти транспорт, аби доставити рештки тіл додому. Пам’ятаю, приїжджаю з моргу, наді мною мухи літають, я навіть не встигаю помитися, єдине, чого хочу — ​лягти годинку поспати. А мені знову кажуть: «Їдьте в морг». Я повинна була все проконтролювати і знати, що загиблі у найкращу з базару білизну вдягнуті.

Із часом вона навчилася блокувати емоції, інакше збожеволіла б. Але повністю вимкнути їх неможливо, бо потрібно ще телефонувати матерям і будь–якої пори доби отримувати дзвінки від рідних тих, хто зник безвісти.

«Ось тобі привозять 12 тіл, треба 12 мамам за день подзвонити»

— Найстрашніше — ​це повідомляти мамам, — каже Віка. — Як довго я це все із себе вихаркувала потім... Ось тобі привозять 12 тіл, треба 12 мамам за день потелефонувати. Було таке, що доводилося ночувати під моргом, коли хлопцям із 1–ї танкової сказали забрати свого командира, покласти в речмішок і везти на Харків. Я зв’язувалась з їхнім командуванням, казала, що не віддам дитину (він молодший від мене на рік — лейтенант Куценко Коля). І я сиділа під моргом, де лежало «моїх» 13 загиблих і їхній, і разом із танкістами чекала ранку, щоб відправити полеглих синів батькам.

Боєць має знати, що є ціле міністерство, яке його захищає. Офіцер в окопі бере на себе таку відповідальність, якої на цивільній роботі не має жодна людина за втричі більшу зарплату. Суспільство не захищає тих, хто його захищав, — ​зітхає Вікторія. — ​Чого ви прагнете? Відкрито програти? Пристосуванці ляжуть під Росію, а всім тим, хто боровся, — ​тікати?

Дворецька говорить про це багато, і в її голосі — ​зневіра. Бо на День Незалежності раніше до багатьох могил військових несли оберемками живі квіти, а торік, ніби крадькома, поставили скромні штучні вінки.

— Дурним людям захотілось миру. І дійшли ми до капітуляції, — ​робить висновок Дика.

У 2016 році Віка повернулася в батальйон ЗСУ «Айдар» заступником командира роти з бойової підготовки. Обов’язки були важкими — ​велика кількість озброєння і техніки. Дворецька разом із саперами находжувала по багнюці по 20 кілометрів щодня. Вечорами ще й малювала карти вогню. Перші два місяці щогодини перевіряла всі пости, навіть уночі.

— Мусила стежити й за психологічним кліматом у роті. Я знала, в кого і коли мають діти народитися, — згадує Вікторія, — ​хто чим хворіє, хто до чого схильний... Одночасно в голові тримаєш інформацію, яка машина може заглючити, яке озброєння треба, де паливо. І весь цей час у тебе ж можуть бути обстріли. Один боєць міг випити, і коли ти його вже ставиш на пост, кричить у рацію: «Я їх бачу! Їх троє! Дозвольте відкрити вогонь». А я розумію, що нікого там нема, що то соняшники…

«Не знаю, чи він повернувся, але Іван дуже схожий на нього характером»

З Антоном служили в одному батальйоні. Він був розвідником. Довго приховували стосунки. А потім якось він узяв за руку, привів до комбата і сказав: «Їй вирвали чотири зуби, протезуватимуть, вона місяць житиме тут, бо ми разом». Марченко посміявся і погодився.

— Антон був сержантом. Я переводилась, а він мав звільнитися, — каже Дика. — ​Коли мені прийшов перевод, він мав написати рапорт на звільнення і за тиждень приїхати додому. У нього вже був квиток на поїзд. Він уранці пішов на завдання і підірвався на ОЗМ (осколкова загороджувальна міна), загинув на місці…

У них немає жодного фото разом — ​Антон усе обіцяв зробити, коли приїде додому, вдягне спеціально костюм.

— Уночі перед цим мені наснилося, що ми йдемо, поруч наші інженери, вибухає міна, ми відскакуємо, і він каже: «Віко, я встиг, я відскочив». Потім дізналася, що і насправді від першої міни Антон устиг відскочити. А друга його добила. До сорока днів мені снився щоночі: я лягала спати, він — ​біля мене, сперечалися, хто кого обійматиме. Я майже ні з ким не спілкувалася. Дивилася на його фотографію на заставці телефону й говорила з ним. Ми мріяли про дітей. А потім Бог дав Ваню. Перед тим побачила Антона у сні: і я, зла така, кажу йому: «Досить. Знаю, що тебе нема». А він: «Я скоро повернусь». І потім уже дізналась, що при надії. Я не знаю, чи він повернувся. Але Іван дуже схожий на нього характером, — ​тепло всміхається Віка.

Вона вчиться жити без Антона. Важко. Хоче бути хорошою мамою для Івана. Носить його на причастя в церкву. Маки від її лівої кисті по передпліччю «розцвіли» в пам’ять про Антона.

— Мені нещодавно сказали, що маки — ​це символ самотності і, щоб я не була одна, треба перебити малюнок. А мене поки що все влаштовує, — ​каже Дика.

…Віка вже отримала офіцерське звання, і минулого року перевелася у 169–й навчальний центр Сухопутних військ Збройних сил України, відомий як «Десна». Займає посаду викладача загальновійськових дисциплін механізованого полку. Вона і досі у війську.

Власта КРИМСЬКА
За матеріалами novynarnia.com, mil.gov.ua, povaha.org.ua, censor.net.ua, fakty.ua.