Дослідження європейського заробітчанства: тепер Ольга майстерно водить трактори, вирощує квіти і дуже цінує свого Тадеуша

Будинок він звів на місці дідової хати, яку пам’ятає досить туманно, бо народився і виріс в Іспанії, а до діда двічі приїжджав у гості. Батьки залишили Польщу, здобувши трохи досвіду спиртогорілчаних перевезень з України, але невдовзі махнули рукою на цей заробіток і подалися в теплі краї. Там і батько, і мати побачили хороші професійні і кар’єрні перспективи. Тому коли постало питання, де народжувати дитину, вирішили — в Іспанії. І це означало, що тут вони вже надовго.

Тадеуш своє рішення повернутися до дідової землі приймав у складний момент розриву із коханою. Принцип «очі не бачать — ​серце не болить» переміг усі вагання. Перші працівники з України, які прибули до нього, були, як виявилося, із щасливим подарунком: спокійна розсудлива Ольга з першої миті привернула увагу Тадеуша. Однак стосунки розвивалися не так швидко, як йому хотілося: Оля була обережною і ризикувати не любила. Воно й не дивно — ​мала вже досвід невдалого шлюбу у себе вдома. Лише через рік, на 2–й сезон, у їхніх взаєминах відбулося помітне потепління, і в Україну жінка поверталася вже із Тадеушом: зібрати документи, «залатати дірки» проблем, які їй дошкуляли, обговорити все найперше з дітьми. Думка родичів була важливою, але підлаштовувати своє життя під чиїсь плани вона не збиралася.

Тепер Ольга майстерно водить всі трактори, які є в господарстві, вирощує квіти і дуже цінує свого Тадеуша.

— У Польщі вас ніхто не зареєструє як фермера, якщо нема знань у цій сфері. Перш ніж щось робити — ​пройди курс навчання. Я вчилася вирощувати квіти, бо планую розвинути це підприємництво. Сертифікат уже маю, дозвіл на квітникарство теж. Набираюся досвіду, — ​усміхається Ольга. — ​А ще мені дуже подобаються мої стосунки зі свекрухою. Живемо окремо і їздимо в гості: ми — ​до неї, вона — ​до нас.

У Польщі вас ніхто не зареєструє як фермера, якщо нема знань у цій сфері. Перш ніж щось робити — ​пройди курс навчання. 

— Справа в тому, що діти самі мають будувати своє життя. В Іспанії нема такого поняття, щоб жити за рахунок батьків, і старі не ставляться до дітей як до обслуги, а чекають у гості. Часто старші люди кажуть, що їм краще бути самим, у своєму ритмі, у своїх порядках. Краще почуватися вільно у себе вдома і приймати гостей, ніж виходити в іншу кімнату, коли вони прийшли, щоб не заважати молодій компанії. Поважній людині і харчуватися треба по–іншому, бо в неї свої потреби і режим. Чи та сама сучасна музика — ​молоді її слухають багато, а мені досить з пів години. Є й такі, що йдуть у будинок престарілих — ​там їхнє середовище, а я туди не хочу. Зараз будую собі плани на відпочинок — ​поїхати в Аргентину — ​в гори, де сніг, — ​розмірковує пані Палінка, свекруха Ольги.

— Яке там «життя для себе»? Що я, ляжу в хаті і буду лежати цілими днями? Книжки читати? Телевізор дивитися? Не розумію такого! Відпочинок найкращий у полі, коли ти бачиш, як росте те, що посадила чи посіяла, — ​коментує почуте одна з українських заробітчанок передпенсійного віку, але ще досить енергійна. — ​Людина жива, доки щось робить, а як тільки лягла — ​їй капець. І сама мучиться, й інших мучить.

Така вже українська жінка — ​всім хоче допомогти, всіх від усього врятувати. Часом — ​крім самої себе. Великомучениця? Свята? Хронічна жертва обставин, в які сама себе помістила?

— А я вже цього року не працюю, — ​полегшено зітхає 69–літня пані Палінка. — ​Ще минулоріч доглядала одну жінку, на 10 років старшу від мене. 5 літ трудилась у неї. Ми стали як колежанки. Цього року вона померла, і я вирішила, що вже досить тої роботи. Мені цікаво було спостерігати за її взаєминами з дітьми. Разом з ними жити не хотіла. Для неї це був ідеальний варіант — ​цілодобова доглядальниця. Вона називала це здоровими стосунками: і дітям не обтяжливо, і їй добре. А коли вони із внуками приходять — ​радість. Побули трохи, пошуміли — ​і «па–па, мамо, ми тебе любимо!»

… І в кожного — ​своя правда.

Анастасія ПЕЦЕНЮК,
дослідниця європейського заробітчанства