Антон Антонюк: «Нині вдома саджу картоплю ще колгоспною саджалкою».
Волинянин Антон Антонюк 25 років був ланковим картопляної ланки
У перший рік бульби виростив стільки, що вантажівки не встигали відвозити від комбайнів
Голову колгоспу й дурень зможе возити
Він був звичайним сільським хлопцем: мама працювала ланковою, батько — їздовим (у 1950– х усе підводами або саньми перевозили).
— Пізніше вже були машини і трактори. І голови колгоспів змінилися: який став господарем, то все намагався механізувати, — вдається у спогади 73–річний Антон Антонюк із села Копачівка Рожищенського району. — Олексій Павлович Федосюк — ото господар був! Старався, щоб техніку купити, щось спорудити: корівник, свинарник, тік. За нього колгосп розбудували.
Після закінчення 9–го класу Антон Антонюк навчався заочно і одночасно став працювати: спочатку в сільгосптехніці на розбиранні тракторів, потім у ливарному цеху помічником формувальника. Затим хлопця забрали на водійські курси, після яких Антон пішов до Федосюка.
— Олексію Павловичу, дайте мені машину.
— Дам. Але не зараз, бо всі зайняті, — хитро усміхнувся голова. — Я тобі даю тракторця.
— Але ж я не вчився на ньому працювати, — намагався заперечити хлопець.
— Ти спробуй. Нащо тобі вчитися? Упевнений, що ти й так зможеш. Їдь у поле і там пробуй, а потім іншу роботу тобі дамо.
Самі й техніку переробляли під власні потреби: то катки з шипами розмістять під кутом, а не паралельно землі, то змайструють плоскоріз, який розпушує землю під картоплею, або зроблять дискового окучника, що його київські науковці на семінарі фотографуватимуть.
Так Антонюк став трактористом. Робив то одне, то інше… Довелося і цукрові буряки шарувати культиватором. Федосюк стежив, як працює молодий хлопець: «Добре, люкс! Глибоко шаруєш, бо мені засипається пісок у босоніжки».
Коли через якийсь час голова колгоспу запропонував йому інший, вже потужніший трактор, Антон ще раз (уже востаннє) спробував повернутися до теми шоферування. Мовляв, коли ж автомобіль?
— Дам машину, дам, — вів своє керівник.
— То я би вас возив!
— Еге, мене й дурень зможе возити: сів і поїхав. Мені треба таких людей, щоб у полі добре робили.
Так і вмовив працювати на тракторі. Взимку і влітку трактористам була робота: то в полі, то возити щось.
Поле 500 на 400 метрів усеньке було в кагатах
Пізніше колгосп очолив Василь Григорович Білий. Копачівське господарство спеціалізувалося на насінні картоплі. Проте за посадками доглядали не вельми добре, тож доводилося застосовувати традиційну радянську практику: дописувати врожаї. Якось Антонюк зайшов до Василя Білого.
— Кажу: «Нащо вам дописувати стільки врожаю? Поставте мене ланковим (саме організовували ланки) — і я вас засиплю картоплею. Ви ще й списувати її будете, бо не знатимете, куди подіти». Я ж розумівся на її вирощуванні. А головне, бачив базу для цього, — пригадує початок свого картоплярського шляху пан Антон. — Гною — до біса, бо було три бригади і всюди худоба стояла. Тільки встигай вивозити. Міндобрива, техніка — усе було.
Голова колгоспу не повірив, що картопля буде добре родити. Тож для початку виділив новоспеченому ланковому небагато — 25 гектарів у другій бригаді. До справи взялися з ентузіазмом. Техніку давали, яку тільки треба. Ланковий сам садив: «Гусеничний трактор йде, як годинник. А я був молодим, очі добрі, знав, як йти за маркером». Рядочки вийшли, як намальовані. Усі дивувалися, що картопля ідеально рівно посаджена.
— Восени почали копати, але не всі бригади одразу. Спочатку — перша, потім — третя. Немає картоплі — самі бобляшки (дрібні бульби. — Авт.), — сміється Антон Володимирович. — Ну, думаю, невже й у мене так буде? Як заїхали три комбайни в поле, то машини не встигали відвозити. Так сипле! Голова пригнався: «Що тут таке? Працівниця вагової вже свариться, що ані на хвилину відійти не може, бо машина йде за машиною». На другий рік дав мені вже і третю бригаду, а потім стали садити 250 гектарів.
Здобувши перший успіх, Антон Антонюк не сидів склавши руки. Тихесенько–тихенько, як сам каже, перебрав усе під свій контроль. Раніше картоплю копали абияк, щоб швидше, бо оплата залежала від площі. Новий ланковий добився, щоб платили від зібраного врожаю. Накопували бульби стільки, що поле завдовжки 500 метрів і завширшки 300–400 усеньке було під кагатами. Насіннєву продавали в районі, а продовольчу купували навіть грузини. Самі й техніку переробляли під власні потреби: то катки з шипами розмістять під кутом, а не паралельно землі, то змайструють плоскоріз, який розпушує землю під картоплею, або зроблять дискового окучника, що його київські науковці на семінарі фотографуватимуть з усіх боків, а пізніше цей агрегат запустять у масове виробництво.
— Було цікаво працювати. Ідеш на роботу і впевнений, що тобі все вдасться, — ностальгує мій співрозмовник. — Якщо чогось і не знаєш, то є в кого запитати. Нині вдома саджу картоплю ще тією саджалкою, яка була в колгоспі. Її списали на брухт, а я викупив, і вона ще досі працює. Їй уже понад 40 років. Не захоплююся бульбою: важка робота, а ціниться дешево.
Антон Володимирович скромно промовчав, що його здобутки не раз було відзначено урядовими нагородами, зокрема орденами Трудової Слави ІІ і ІІІ ступенів. Таке визнання чоловік заслужив потом і мозолями.
