«Українець українця не залишить наодинці з проблемою — ​він на ньому наживеться»…

...Коли перестанемо жити «для сержанта»?

Розкішне буяння травневої природи, по–літньому яскраве сонце спонукало українців «забити» на всі заборони й різко зменшити градус нервової напруги, пов’язаної з коронавірусним карантином. Це впадає в очі скрізь: на вулицях, на дорогах і в торгових закладах. Але якщо в крамницях відвідувачі все ж таки вважають за потрібне одягати маски, то на вулицях відсотків вісімдесят, особливо молодь, спілкується, як і раніше, без жодних засобів захисту, підлітки компаніями подекуди п’ють каву чи інші напої, слухають музику. Карантин знято?

Його послаблення настало з понеділка, 11 травня. Але цей масовий ігнор спостерігався ще напередодні, у вихідні. Причин такої «сміливої» поведінки людей чимало — ​як об’єктивних (все ж таки інфікованих стає трохи менше, частина видужує, з’явилися чутки про «аферу» століття тощо), так і суб’єктивних (не контактував із хворими, сильний імунітет, «що поможе та маска» аж до «нафіг мені не треба» і т. д.)

Кажуть, що в України свій, особливий шлях розвитку. І це, певно, стосується усіх сфер життя. Бо навіть страшний і гіркий приклад європейських країн, де щодня хоронили сотнями своїх громадян, не змусив нас серйозно поставитися до такого шокового виклику.

Шукаю поглядом антисептик, тоді запитую в адміністратора, чому його немає. «У нас крадуть, — ​категорична невдоволена відповідь. — ​Якщо вам треба, то попросіть у касира…».

Тиждень тому заходжу в один із центральних магазинів Нововолинська. Малолюдно. Отоварившись, шукаю поглядом антисептик, тоді запитую в адміністратора, чому його немає. «У нас крадуть, — ​категорична невдоволена відповідь. — ​Якщо вам треба, то попросіть у касира…». Хіба ж тільки мені одній треба???

У неділю купую деякі продукти ще в одному торговому закладі біля траси Ковель — ​Жовква. Там теж не знаходжу ані захисних одноразових рукавичок, ні антисептика. Схоже на те, що жодних перевірок продавці не бояться. Як і ті, що гуляють надворі, не дотримуючись санітарно–епідеміологічних вимог. Тим більше, що поліцейського поблизу нема.

З 23 квітня на виїздах з деяких міст виставляли блокпости, які мали вести суворий контроль за тими, хто перетинає межі населеного пункту, міряти подорожнім температуру, запитувати про самопочуття тощо. Це, як бачимо, виявилося великою фікцією. Бо такі перевірки були тільки на початку, потім вибірково, а згодом зовсім перестали це робити. То навіщо було взагалі затівати таку показуху, і хто аналізував, який коефіцієнт корисної дії матимуть ці обмежувальні заходи? Саме тому в пересічного українця складається враження, що це чергове відмивання державних коштів.

А ще — ​підтвердження того, що ми не є законослухняним народом, який дотримується встановлених державою правил. Очевидно, звикли жити за якимись своїми, писаними кожним для себе.

Якщо у березні, коли поширення коронавірусу в Україні стало реальністю, нібито перейнялися, злякалися прийнятих парламентарями високих сум штрафів за порушення вимог карантину та рішень органів місцевої влади. Для звичайних громадян вони були встановлені на рівні 17–34 тисяч, а для чиновників — ​аж до 170 тисяч гривень. Невдовзі зрозуміли, що в разі будь–яких рейдів відповідальність буде мінімальна, якщо взагалі буде. Тому міркували приблизно так: прийде перевіряльник–»жандарм» — ​зробимо, а ні — ​то й не потрібно.

Це тільки тут можна було побачити на цінниках понад 400 гривень за імбир (1 кг) та 100 і більше — ​за лимони в час, коли люди хотіли їх придбати як протизастудні та загальнозміцнювальні засоби.

Прочитала, що в Іспанії, наприклад, за порушення правил карантину, введеного через епідемію коронавірусу, поліція виписала 873 тисячі(!) штрафів від 600 євро (прогулянка на вулиці або виїзд із міста) до 10 тисяч за більш серйозні відхилення. У Франції під штрафні санкції потрапили 915 тисяч громадян, в Італії — ​більш як 420 тисяч виклали чималі гроші. В нас обмежилися мінімальною кількістю (близько десяти тисяч) протоколів.

Я — ​не за те, щоб побільше карати. Але мимоволі виникає запитання: «Як змусити наших співвітчизників дбати хоч би про себе, а не робити це для «галочки»? Пригадався анекдот ще радянської епохи, який колись розповідали старші. Солдат запитує свого колегу по службі, чому він тільки спереду почистив черевики. А той у відповідь: «Так це для сержанта…»

…чи вміємо ми допомагати один одному в біді

Кажуть, щоб перевірити людину, треба або вирушити з нею у далеку подорож, або пережити якусь надзвичайну ситуацію.

Коронавірусна пандемія стала таким собі лакмусовим папірцем на визначення багатьох морально–етичних показників як загалом у суспільстві, так і в стосунках між людьми. А оскільки Волинь — ​прикордонна область, то чимало різних прецедентів виникало якраз із тими, хто повертався в Україну з інших країн. Пригадуємо, як наші заробітчани обурювалися, що за проїзд через прикордонну смугу протяжністю 300 метрів доводилося платити дві тисячі (!) гривень. Оскільки пішохідного перетину кордону в «Ягодині» немає, люди змушені були проситись до попутних автівок. Викладали немалі гроші, аби їх перевезли через міст з Дорогуська в Ягодин.

Днями син знайомої повертався з Польщі, то вже за таку саму послугу (пік минув) заплатив українцю 50 злотих. А от від Любомля до Володимира–Волинського таксист узяв тисячу гривень.

В Італії навіть під час строгого карантину працював громадський транспорт.

Подібні ситуації підштовхують до сумнівів, чи потрібно було зовсім забороняти рух громадського транспорту. З одного боку, це нібито мало зменшити кількість охочих кудись вирушати. Хоча, вважаю, що після оприлюднення, «коронавірусної» інформації їх і так автоматично зменшилося б. А тим, кого обставини змусили все ж таки їхати, довелося переплачувати в рази (не у всіх же є власний автомобіль).

Знайома, уродженка Нововолинська Людмила Федонюк, яка проживає 19 років у місті Фоджа на півдні Італії, розповіла, що в них навіть під час строгого карантину працював громадський транспорт. Оскільки живе на одній із центральних вулиць, то не раз спостерігала, як в автобусі перебували один(!) або два пасажири. У нас перевізники на це не погодяться! Бо, як підприємці, мають серйозні претензії до держави. А транспорт треба дезінфікувати, встановити антисептичні засоби — ​це ще додаткові витрати.

У тій же Італії під час карантину прямо додому доставляли всі необхідні ліки безплатно, звісно, за рецептом лікаря, який він виписував після дзвінка свого пацієнта. А в нас навпаки — ​на найбільш затребувані в ці дні препарати й товари ціни зростали.

Чому контролюючі органи не прореагували вчасно й не покарали любителів нажитися?!

Це тільки тут можна було побачити на цінниках понад 400 гривень за імбир (1 кг) та 100 і більше — ​за лимони в час, коли люди хотіли їх придбати як протизастудні та загальнозміцнювальні засоби. Коли ажіотаж спав — ​будь ласка, купуйте майже втричі дешевше. Здавалося б, чому контролюючі органи не прореагували вчасно й не покарали любителів нажитися на біді?!

Якось натрапила на прикрий вислів, нібито з елементами гумору, але від якого зовсім не смішно: «Українець українця не залишить наодинці з проблемою — ​він на ньому наживеться»…

Це тільки тут можна було побачити на цінниках понад 400 гривень за імбир (1 кг) та 100 і більше — ​за лимони в час, коли люди хотіли їх придбати як протизастудні та загальнозміцнювальні засоби.  

Та, попри те, суспільство тримається. Напевно, завдяки тому, що в нас не перевелися добро і милосердя, які теж не рідкісні в складний для усіх, а особливо — ​для літніх і хворих людей, час. А скільки меценатів пожертвували власні кошти для придбання необхідного для лікарень та медиків і при цьому побажали, аби їх не називали!

Шанси на одужання від коронавірусу й моральних недуг маємо. Нам би тільки трохи більше патріотизму, глибшої віри в себе, рішучості в прагненні зробити країну незалежною, справедливою і заможною.

А ще — ​жити не для «показухи», а для себе й майбутніх поколінь, без боязні, що скажуть інші.

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.