Не всі діти (декотрі вже зі своїми сім’ями) змогли прийти на день народження мами, та все одно компанія була чималенька.
Сім'я з Луцька: «16 синів і дочок — це дарунок Божий, наше багатство й радість»
Лучани Надія й Михайло Хлистіки нещодавно відзначили 35-річчя шлюбу. У них було коралове весілля. Ця назва тлумачиться так: корали мають властивість швидко розростатися й утворювати рифи, тож і на цей ювілей у подружжя повинна бути велика сім’я, багато онуків. Це ж якраз про наших героїв, у яких вісім дочок і стільки ж синів!
«Перше освідчення було
в листі від майбутнього чоловіка»
Це тепер Хлистіки — лучани. А їхня мала батьківщина — у поліських селах. Надія Володимирівна розповіла при зустрічі насамперед про це:
— Я родом із Черевахи Маневицького району, а мій чоловік — із Підбороччя, що на Камінь–Каширщині (на час нашого знайомства їхня сім’я вже жила в райцентрі). А зустрілися ми вперше, коли на заробітки їздили в Росію — на Смоленщину…
І тут спогад про той день, як побачили одне одного. Це було на вокзалі, коли вже додому вирушали кожен у своїй команді. Тоді Михайло, як висловилася жінка, поглядом її спіймав. А невдовзі, вже в Луцьку — дівчина працювала у дитячому садочку №7, — лист від нього одержала. Взяв, видно, у когось її адресу. Почалося поштове спілкування. Про що писав хлопець? Коли про це зайшла мова, Надія Володимирівна розповіла:
— Що сподобалася йому, що полюбив мене з того першого погляду. Тож освідчення майбутнього чоловіка було в листі. А потім і приїхав Михайло до мене в Луцьк. А там і в Черевасі побував, з батьками моїми познайомився.
Одне слово, наміри хлопець мав серйозні, і їхні зустрічі не затягнулися. Наприкінці серпня 1984–го вперше побачилися, а в лютому наступного року уже були заручини, на 21 квітня й весілля призначили. У селі Череваха, на батьківському обійсті нареченої шалаша звели і гостей (їх було багато, бо в обох родини великі) покликали. Жінка пригадує:
— Мої тато й мама раді були зятеві, бо ж я найстарша дочка — крім мене, у них росло ще сім доньок і двоє синів. По правді скажу, що чоловіка мені хотілося мати такого, яким був мій батько, — турботливого, доброго. І Бог мені такого й дав. Хоч у перші роки бувало й непросто — доводилося звикатися, прилаштовуватися. Але оскільки ми віруючі люди, то читаємо Боже слово. А в Біблії написано, що чоловік — глава сім’ї. І якщо у нас із Михайлом і не завжди збігалися погляди на якесь питання, то я старалася поступитися, щоб таки останнє слово було за ним. Із часом виробилося розуміння, коли варто щось сказати, а коли краще помовчати.
Без такого підлаштовування, догоджання, за словами Надії Володимирівни, в сім’ї не буде миру й злагоди. Звичайно ж, найголовніше, без чого ніякі старання не допоможуть, — це жити в любові. І тут уже спогад про біблійне: «Любов — довготерпелива, любов — лагідна, вона не заздрить. Любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, …радіє правдою, все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить…». З цим подружжя і живе ось уже 36–й рік.
«Двадцять літ – у декретній відпустці»
Коралове весілля, яке подружжя відзначило минулого місяця, у цій ситуації стовідсотково відповідає тому, як пояснюється його назва. Як корали з часом розростаються й утворюють рифи, так і їхня сім’я за 35 років стала великою. У Хлистіків — шістнадцять дітей (вісім доньок і стільки ж синів). Дев’ятеро з них уже поженилися, вийшли заміж і покинули родинне гніздечко. Надія Володимирівна і Михайло Григорович нині у нових статусах — вони свекри і тесті. А ще — бабуся і дідусь тринадцяти внуків.
— То тепер у нас лише троє школяриків, — розповідає жінка, — а було й дев’ятеро. Ми як поженилися, то жили у винайманій квартирі. Але так було недовго. Мій батько працьовитий, старався для дітей, тож допоміг нам із Михайлом, а ще якісь гроші з весілля були, то ми і купили в районі Омелянівського масиву ділянку під забудову зі старенькою хатиною. На одній половині наша сім’я жила, а на другій — мої молодші сестри. Там наші шестеро дітей народилися. А вже сьома, Лія, і ще дев’ятеро синів та дочок з’явилися на світ, коли ми побудували новий дім (до речі, він теж на дві половини — сестра нашої героїні Люба там живе, у якої семеро дітей. — Авт.).
Звичайно ж, важко було. Але, як каже Надія Володимирівна, вони з чоловіком розуміли, що діти — це дарунок Божий, і приймали їх з радістю, як благословення Господа. «Він же зверх твоєї сили не дасть випробування, а тільки те, що зможеш понести».
Важливо зустріти в житті «свою» людину — ту, до якої буде лежати душа, яку будеш любити (а як є любов, то й нетрудно коритися чоловікові, як сказано в Біблії).
— Держава допомагала соціальною виплатою на дітей. Чоловік, поки тяжко не захворів, працював. Я ж двадцять років була у декретній відпустці. З таким гуртом у місті непросто жити. Завжди якесь хазяйство тримали і зараз курочок, поросят маємо, щоб не все з магазину. І город виручає — ще у 1994–му купили під дачу хатину в селі Городище-2 Луцького району, майже п’ятдесят соток обробляли. Цього року теж посадили і картоплю, й городину. Знаємо, що треба на свої сили розраховувати.
«Бабуся внучку повезла»
Недавно у Надії Володимирівни був день народження. Велика родина вітала маму, бабусю із 57–річчям. Ясно, що не всі зібралися, бо навіть якби й не карантин, то з Полтавщини, де живуть три дочки Хлистіків зі своїми сім’ями, не всі могли б вирушити в неблизьку дорогу. Але компанія була чималенька.
— Радісно на душі, коли бачиш, що у твоїх дітей усе добре в житті складається, — каже жінка. — А довелося пережити і гіркі моменти: коли діти народжувалися, то люди по–різному на це реагували. Бувало, хтось дивувався: «І для чого ти їх родиш?». Одна лікарка відкрито з мене насміхалася. Я їй не бажаю нічого поганого — хай її Бог благословить. Але неприємний осад залишився на душі після почутого від неї: «Бабуся внучку повезла». Це було, коли я уже шістнадцятий раз стала мамою. На світ з’явилася наша Даринка — ім’я таке старші (на той час уже дорослі) діти вибрали, сприйнявши ще одну сестричку як великий дарунок Бога. Мені тоді 44 роки було.
Згадала жінка народження і передостаннього сина Давида у 2006–му:
— Пологи були дуже важкі, але кесарів розтин мені навіть не пропонували. Натомість чула від декого з медперсоналу: «Стільки народила, то й це народить». Слава Богу, все добре обійшлося! Але я бачила трохи «не те» ставлення, тож було прикро. Хоч я ні на кого не маю образи і бажаю, щоб вони зрозуміли те, що не могли збагнути…
У тому ж 2006–му, ще до народження Давида, Надія Володимирівна дізналася, що їй присвоєно почесне звання «Мати–героїня». Цю нагороду було відновлено у незалежній Україні, коли Президентом був Віктор Ющенко. Могла б одержати її з його рук, але, як каже жінка, видно, зважаючи на її стан, побоялися, що ще в дорозі народить, і не взяли до Києва. А вже у травні, в День матері, відзнаку їй вручив тодішній мер Луцька Микола Романюк. І це було справжнє свято для пані Надії, її великої родини, що переважило всі не дуже приємні слова, почуті раніше від людей, які не могли зрозуміти багатодітну матір і дивувались: «І для чого ти їх стільки родиш?». Тоді ж за державною програмою підтримки багатодітних сімей Хлистіки одержали двокімнатну квартиру. Згодом її гуртом відремонтували, і в ній поселився найстарший син Андрій із дружиною.
«Вибираємо свою половину раз і на все життя»
Дев’ять весіль було вже в родині Хлистіків. П’ятьох зятів і чотирьох невісток мають Надія Володимирівна і Михайло Григорович.
— Дівчата наші підростали, — розповідає жінка, — і я з ними розмовляла про те, як важливо зустріти в житті «свою» людину — ту, до якої буде лежати душа, яку будеш любити (а як є любов, то й нетрудно коритися чоловікові, як сказано в Біблії), з якою матимеш однакові погляди, уподобання. Одне слово, вчила їх. Як людина віруюча виходила зі свого розуміння, що вибираємо собі пару раз і на все життя. Тож дуже серйозно треба ставитися до того, з ким підеш під вінець. Маю зараз п’ять зятів і про жодного не можу сказати щось погане. Дивлячись на них, дякую Богові за те, що в моїх дочок такі люблячі чоловіки.
І хлопців своїх, за словами Надії Володимирівни, багатодітна мама так само готувала до подружнього життя. Але вже з іншим підходом: чоловіки мають бути відповідальними за сім’ю, якщо вже її створили, старатися забезпечувати дружину, дітей матеріально, а для цього треба мати роботу. Жінка зізнається, що не могла з чоловіком дати дітям якесь багатство, але вони навчили їх цінувати те, що мають, і дякувати Богу за те, що дав…
У розмові з нашою героїнею не раз прозвучали слова: «Ми люди прості». А у мене після почутого складалося враження: якраз у цій простоті, збагаченій побожним ставленням до життя, і криється мудрість справжніх християн, які є сіллю землі.
