Петро Прокопович завдяки щирій любові до своєї справи став найвідомішим пасічником у світі.
Заради українського меду російський імператор змінив проєкт залізниці
Відомий на весь світ винахідник рамкового вулика Петро Прокопович (1775–1850) міг бути мільйонером, але натомість заснував першу у світі школу пасічників
Україна стала найбільшим у світі виробником солодкого продукту завдяки Петрові Прокоповичу (на малюнку). Нині рамкою українського бджоляра послуговуються мільйони пасічників в усьому світі. А придумав її чоловік уві сні!
Із помічника генерала пішов довбати вулики
Своєю першою, нехай і невеликою пасікою чернігівець Петро Прокопович дуже дорожив. Дісталася вона йому ой як нелегко: у її облаштування колишній військовий вклав усі свої заощадження, ще й заліз у борги. Сам довбав вулики-дуплянки, купував літературу, багато корисного чтива діставав з-за кордону, досвід кращих пасічників збирав буквально по крупинках.
Але якось 1801 року пожежа знищила будинок пасічника та винокурню. Чоловік не впав у відчай і викопав землянку, поселився в ній. Усю зиму майстрував вулики-дуплянки, на що витратив останні 10 рублів, вихоплених із вогню. Доля «дала меду»: бджоли стали його стартовим капіталом, і за 8 років завзятий господар мав уже 580 вуликів.
Не опускати рук Петро Іванович навчився ще до цього випадку, коли був зовсім молодим. У нього складалася непогана військова кар’єра: успішно закінчив Київську духовну академію, володів кількома іноземними мовами, служив у кінному полку. Чотири роки прослужив у війську, брав участь у персидській та кавказькій війнах. Корнета-поліглота незабаром призначили ад’ютантом генерала Боура, відомого за битвою під Полтавою. Але душа Петра не лежала до служби, тож незабаром він подав у відставку.
Коли повернувся додому, зайшов у гості до молодшого брата і побачив її, свою мрію — пасіку. Всього кілька днів пораючись біля бджіл, твердо вирішив присвятити цій справі життя. Батькові такий намір зовсім не сподобався. Аби напоумити сина на більш «грошову» професію, позбавив його спадку. Родина Прокоповичів була заможною, мала дворянське коріння, то ж такий радикальний крок мав усі шанси змінити вибір недалекоглядного, на думку сім’ї, Петра.
Син не їв меду, бо шкодував загиблих від диму бджіл
Але він уже все для себе вирішив. Зумів придбати три десятини землі і взяв у борг трохи грошей, щоб влаштувати своє господарство та його головний осередок — пасіку. Сам виготовляв вулики і випробовував їх, уважно спостерігав за поведінкою бджіл, вів щоденник, займався лікуванням комах. Петро Прокопович був відданий своїй справі, як ніхто інший. За лічені роки став знаменитим бджолярем, створив найбільшу не тільки в Україні, а й у світі пасіку — більше 10 тисяч бджолиних сімей!
Тут познайомився і з майбутньою дружиною, змалку привчив до догляду за комахами і сина Степана. Малий завжди хвостиком ходив за батьком, але одного боявся: дивитися, коли для вибирання меду обкурювали сіркою сім’ї в колодах. Степанко плакав, коли гинули бджоли, відмовлявся їсти мед. От батько і ламав голову, як зробити, щоб вони не пропадали… Окрім дитячого стресу, мала ця процедура і економічний мінус, адже під час викачування меду знищенню підлягали кращі бджолосім’ї, які збирали більше меду.
Достеменно дізнатися, як пасічникові прийшла ідея змайструвати розбірний рамковий вулик, не вдасться, але найпоширеніша думка — він Прокоповичу наснився. Про це є згадка у щоденниках, які вів постійно.
Пожертвував власним достатком задля школи пасічників
Це була революція у медовому світі. Не тільки українські, а й закордонні бджолярі швидко, звісно, наскільки це могло бути у ХІХ столітті, перейняли його метод. Хобі принесло перші великі гроші в родину. На них можна було купити непоганий маєток, але Петро Іванович витратив їх на інше. У 1828 році він заснував у рідному селі Митченки на Чернігівщині першу в світі школу пасічників. Утримував її на власні кошти. Там навчалися селяни з України, Білорусі, Грузії, Чехії, Угорщини, Італії, Німеччини. Тут викладали також садівництво, городництво, виноградарство, квітникарство, письмо, арифметику і навіть спів.
До Прокоповича на пасіку навідувалися Микола Костомаров, Михайло Максимович. Якось навіть Тарас Шевченко заїхав у гості. Про цю зустріч потім писав: «Там, коло Батурина, живе наш великий пасічник Прокопович». Згодом Шевченко намалював картину «На пасіці», де зобразив чоловіка, який довбає вулик-дуплянку.
Бував там навіть російський імператор Микола I, після чого наказав укласти угоду про постійні поставки меду до царського двору.
Якось Прокопович надіслав на ім’я імператора прохання «задля збереження чистоти меду» змінити проєкт залізниці Москва — Київ, щоб замість Глухова і Батурина вона пролягла через Конотоп і Бахмач. Цар дозволив. Петро Іванович із власної кишені оплатив перенесення залізниці.
Свої праці Петро Прокопович писав українською мовою і довгий час бажав купити друкарню для їхнього видання, тому звернувся до друга-імператора «височайше дозволити», але дозволу не одержав. Доводилося друкуватися у російських фахових журналах.
Помер видатний український бджоляр у 75-річному віці. Його поховали в рідному селі, на території школи. Син Степан продовжив справу батька, і упродовж майже трьох десятиліть утримував заклад.
У 1879 році Степан несподівано помер. Уряд одразу ж наклав арешт на шкільне майно, не описавши його. Через це школу фактично розграбували — разом зі зрубаними липами та зниклими пасіками десь поділися рукопис невиданої книги і навіть портрети новатора.
Свої праці Петро Прокопович писав українською мовою і довгий час бажав купити друкарню для їхнього видання, тому звернувся до друга-імператора «височайше дозволити», але дозволу не одержав. Доводилося друкуватися у російських фахових журналах.
Через сто років ім’я Прокоповича присвоїли Українській дослідній станції (тепер інститутові) бджільництва у Гадячі, що на Полтавщині.
