Тепер шукай коштів, як вітра в полі.
«Факт підтвердився. Просимо вибачення». А грошей так і не повернули...
Чим переймалася і з чого дивувалася упродовж останнього часу відповідальний секретар «Газети Волинь» Тамара ТРОФИМЧУК
… безсиллям клієнта у суперечці з мобільним оператором
Стільниковий зв’язок так давно і міцно увійшов у наше життя, що уявити себе без мобільного зараз навряд чи вдасться. Без телефону людина нині почувається, як без рук, тому будь–які проблеми з ним сприймаються дуже гостро. У попередні роки мені із мобільними якось щастило, так само, як із багаторічним оператором «Водафоном». Але, як говорилося в одному з серіалів, людині не може везти безкінечно. Тож нещодавно отримала удар нижче пояса, що підірвав довіру до компанії. Йдеться про послугу «Рік без абонплат», яка наразі коштує 770 гривень, а далі буде тільки дорожчати.
Заплативши у вересні 2019– го цю суму, полегшено зітхнула — про поповнення телефону цілий рік можна не турбуватися, а значить, однією проблемою стало менше. Чек поклала в гаманець, телефон — у кишеню і перестала про це думати. Все було нормально вісім місяців, поки одного чудового дня в телефонній слухавці пролунала інформація: «У вас недостатньо коштів на рахунку, поповніть його, будь ласка». Не розуміючи, в чому справа, перекинула на телефон 30 гривень, а через день почула знову: «Ви не можете здійснити цей дзвінок, тому що грошей на рахунку не вистачає».
«З’їсти» тридцять гривень за день — це, погодьтеся, забагато. Я подумала так само і пішла в центральне відділення «Водафона» виясняти, в чому справа. Там із гіркотою дізналася, що послуга «Рік без абонплат» у моєму телефоні, виявляється, не підключена. Гроші заплачені, а сервісу немає. Працівник, який налаштовував його у вересні минулого року до кінця не проконтролював процедуру, тому й такий результат. Мобільний потроху знімав кошти для щомісячного поповнення, поки не забрав за вісім місяців усі гроші, призначені на дванадцять. Виникла німа сцена.
Моя улюблена журналістка Юлія Латиніна часто повторює фразу: систему характеризує не помилка, а реакція на неї. У моєму випадку вона була двояка. З одного боку, працівниця центрального офісу «Водафона» в Луцьку поводилася людяно, співчувала. Вияснила прізвище того, хто напартачив із послугою, заповнила бланк скарги і надіслала куди належить. Сказала: «Можливо, буде якась компенсація. Чекайте на дзвінок від оператора». Але той передзвонив тільки, щоб дізнатися, чи сподобалося мені обслуговування, і надіслав есемеску з текстом: «Факт підтвердився, просимо вибачення». Все. Інцидент вичерпано. А скільки ще в нас таких «водафонів», проти яких клієнт безсилий?!
… змінами, що відбулися за кордоном із подругою–заробітчанкою
Коли в Італії від коронавірусу вмирали тисячі хворих, мої думки також крутилися навколо цієї країни. Справа в тому, що там працює давня подруга студентських часів Наталка. На Апеннінах вона доглядає 93–річну бабусю — коротко підстрижену сиву жіночку з хусткою на плечах, на вигляд схожу на вчительку–пенсіонерку. Удвох вони мешкають у квартирі біля моря і, судячи з фотографій у фейсбуці, живуть душа в душу. Варити і прибирати Наталка вміє, за це її любить бабуся та її діти.
У коротких відеорозмовах подруга заспокоювала, що в них все гаразд, усі живі–здорові. Синьйора в нормі, на вулицю не виходить, весь час проводить у хаті. Продукти їм приносять соціальні працівники або волонтери. На 93–ліття господині вона з Наталкою, як дві компаньйонки, відкрили пляшку шампанського і скуштували домашній торт. Так і минають їхні дні — в розмовах та домашніх клопотах. Звичайно, догляд за старшою людиною, як і будь–яка інша справа, має свої нюанси, але в цілому життя за кордоном у подруги вдалося.
Мобільний потроху знімав кошти для щомісячного поповнення, поки не забрав за вісім місяців усі гроші.
Коли Наталка приїжджає в Україну, наша зустріч перетворюється на вечір розповідей. Вона згадує, в яких куточках Італії побувала, а я уявляю її то посеред руїн Помпеї, то на вулицях Рима. Бачу внутрішнім зором ранкові пробіжки, апетитні українські страви, до яких привчила стареньку італійку, вечірки з друзями в кафе та ресторанах. Розумію, що порівняно з її колишнім життям нинішня реальність помінялася на 100%. В Україні у неї були городи, корови, кухня. В Італії — лише кухня та спокійна непримхлива бабуся.
Але ця історія не тільки про те, що працьовита людина знайде себе в будь–якій точці земної кулі. Вона ще й про те, що країна з високим рівнем життя змінює жінку, з якої б глибинки вона не приїхала. Через кілька років перебування за кордоном Наталка стала ефектною синьйорою. Зайнялася собою — підстриглася, зробила макіяж і манікюр. Змінила гардероб: речі у ньому не дорогі, але красиві. Стежить за своїм харчуванням, займається спортом. У результаті — помолодшала, погарнішала, чоловіки кличуть заміж.
Ми звикли шкодувати заробітчан, які їдуть на чужину, і там у поті чола заробляють гроші. Сумувала і я, щоразу прощаючись зі своєю Наталею. Якось навіть не витримала і розплакалася. На це вона сказала: «Не плач, я їду туди, де добре, а не туди, де погано». І додала, що зараз думає, чи не купити у кредит невеличку квартиру в Італії. Що ж, усе більше наших людей, які вирушають за кордон із наміром працювати, насправді залишаються там жити. Якщо раніше я цього не розуміла, то тепер збагнула, чому і як це відбувається.
… життєвим кредо стобихівських протестантів
Зізнаюся, мене завжди цікавила одна із характерних прикмет волинського Полісся — велика кількість багатодітних протестантських родин. Інтригувало й те, звідки вони так численно з’явилися у нашому переважно православному середовищі? Завіса таємничості несподівано привідкрилася в селі Стобихівка Камінь–Каширського району. У місцевій сільраді на запитання «Чи є у вас цікаві люди?», почула, що, у першу чергу, це їхній секретар — батько дев’яти дітей і диякон в церкві Християн віри євангельської п’ятидесятників (ХВЄ) Анатолій Приймак. Але глава великого сімейства через скромність від інтерв’ю відмовився, пообіцявши натомість покликати пастора, який «прийде і все розкаже».
Степан Мороз — керівник місцевої громади ХВЄ і батько десяти дітей — приїхав у сільраду, покинувши якусь будівельну роботу. Поклав на стіл свої натруджені руки і почав розповідати, що церква в їхньому селі велика — тільки дорослих на зібрання приходить триста чоловік, а з дітьми буде всі чотириста. Це третя частина від усього населення Стобихівки. Перші віруючі тут з’явилися ще до війни — це були проповідники, які йшли від села до села, проголошуючи Євангеліє. Вони посіяли зерно, що проросло навіть в обстановці войовничого атеїзму. Громада віруючих дивним чином збільшувалася, і перед розвалом СРСР виросла настільки, що збиралася навіть клопотати у Москві про будівництво Дому молитви. Зрештою, його таки звели своїми силами без дозволу «центру» в 1991 році, а десять літ тому зробили реконструкцію.
Зараз церква поповнюється в основному за рахунок збільшення сімей віруючих. Зовсім нові люди в ХВЄ приходять досить рідко. Порівняно з 1990–ми роками, коли був справжній бум, сьогодні неофітів серед п’ятидесятників Стобихівки майже немає. Тому до тих, хто ходить на зібрання, пастор і диякони ставляться дуже уважно. Цікавляться справами, допомагають вирішувати проблеми. Старших людей наставники намагаються вчити жити за Божими заповідями, дітям змалку прищеплюють працелюбність і слухняність. Робота і молитва — таке життєве кредо стобихівських п’ятидесятників.
