Пам’ятник «невідомим воякам» у Жидичині — фото 2019 року.
Невідома Волинь: щоб жодна могила від забуття «не чорніла»
Як пам’ятаємо, оте щемливе прохання до «вітру буйнесенького» забутої козацької могили в українському степу вловив колись і з болем передав нащадкам великий Шевченко
Чи не варто по-новому вслухатися у давно зафіксоване поетом звернення тепер, коли так драматично дає себе знати примиренське, а незрідка й цинічне ставлення до стирання історичної й національної пам’яті? Тим паче, що бажаному позитиву по-своєму сприяє відома рекомендація влади про складання шани померлим безпосередньо на місцях поховань у контексті Святої Трійці
Ідея згори мусить позитивно сприйматися ще й тому, що оперта на давній звичай здійснювати в означений час поминальні служби над похованнями «невинно убієнних», зокрема загиблих за високі ідеали. До прикладу згадаємо хоч би про відповідні дійства при Козацьких могилах під Берестечком.
Трималися цього гуманістичного правила і в селі Жидичині, організовуючи у 30-х роках минулого століття небезпечні патріотичні мандрівки до Козацьких могил під Берестечком. А ще тут обов’язковими стали хресні ходи на другий день Трійці до місцевого братського поховання, увінчаного пам’ятником із написом на кам’яному хресті «Невідомим воякам».
І розповіддю саме про цей об’єкт вважаємо за доречне проілюструвати винесену в заголовок та проакцентовану на початку думку щодо належного протистояння історичному безпам’ятству сьогодні. Як не прикро, у нинішній час годі почути об’єктивну інформацію про походження і призначення меморіальної споруди навіть від учасників щорічної панахиди у знаковому місці.
Як не прикро, у нинішній час годі почути об’єктивну інформацію про походження і призначення меморіальної споруди навіть від учасників щорічної панахиди у знаковому місці.
Насправді ж скромний меморіал постав досить давно завдяки дуже дієвому активу місцевої філії Луцької «Просвіти» і насамперед з метою вшанування патріотичного подвижництва Січового Стрілецтва, а вся місцина довкола іменувалася як Могила Січових Стрільців.
Цього літа минає 105–й рік відтоді, як за селом Жидичин в урочищі Плесо легендарні романтики–добровольці йшли у бій серед побратимів по зброї і складали буйні голови «за свій рідний край, за стрілецький звичай». У жнивну пору 1915 року понад Стиром зійшлися у масштабній кровопролитній битві загони австрійської та російської армій, у рядах яких з обох боків (о вічний наш біль!) було немало українців. На полі бою залишилося кількасот тіл загиблих супротивників. Усіх їх згідно із законами християнської моралі місцеві жителі зібрали до великої спільної могили й поставили над нею звичайний дерев’яний хрест.
Насправді ж скромний меморіал постав досить давно завдяки дуже дієвому активу місцевої філії Луцької «Просвіти».
За переказами, перемогу на Плесі «австріяки» здобули найперше завдяки самозреченій ініціативності численного стрілецького формування. Ясна річ, завзяття національним романтикам додавала нехай геть наївна, але щира віра у здобуття Незалежності рідній Україні, і з нею в серці кидались її сини «у кривавий тан визволяти братів–
українців з московських кайдан». Ні, не апетити австрійського цісаря захищали молоді відчайдухи, а власний амбітний задум використати війну в українських інтересах.
Така правда стала потужно доноситися до волинської громадськості вже завдяки широко розгорнутій мирній діяльності січовиків — тобто у сфері шкільництва. Впродовж 1916 року було засновано 46 українських шкіл — переважно в селах. І це — в контексті сумної статистики: неграмотність серед православних волинян становила 82%, а до 1914–го діяли лише початкові російські школи та деякі єврейські. До новоявлених закладів на Яровиці та Красному послали своїх дітей і кілька заможних родин із Жидичина. На такому благодатному тлі і визріла ідея встановити над братською могилою міцний пам’ятник із написом «Славним Січовим Стрільцям і всім невідомим воякам». Цією справою і зайнялися уже при Польщі активісти «Просвіти», організувавши збір потрібних коштів. Дозвіл було отримано з неабиякими труднощами. І здійснили задумане аж у 1933 році, однак напис довелося на вимогу влади скоротити до останніх двох слів. Зате на нижній частині постаменту вималювали великий тризуб.
У день освячення зібралося, окрім жидичинців, чимало національно свідомої людності з Луцька, Рожища та навколишніх сіл.
На щастя, з того дня дивом уціліло фото в сім’ї репресованого радянським режимом Антона Швеця. А от звична назва місцини, на превеликий жаль, до наших днів не дожила.
На щастя, з того дня дивом уціліло фото в сім’ї репресованого радянським режимом Антона Швеця. А от звична назва місцини, на превеликий жаль, до наших днів не дожила. З приходом «других совєтів» її мусили забути, аби уникнути загрози знищення й самого обеліска, як то судилося в 1945–му іншій подібній споруді, що постала на центральному роздоріжжі села з присвятою розстріляним односельчанам–просвітянам у Луцькій тюрмі 23 червня 1941 року. У побутовому ж спілкуванні адреса позначалася політично нейтрально — «Могила коло Дубенчихи».
З настанням Незалежності право на трактування забутого об’єкта, вочевидь, затуманюючи його ідейну сутність, поспішили присвоїти собі церковнослужителі УПЦ МП. Нині промовиста щодо національної історії споруда під опікою Волинської обласної організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, наводять порядок довкруж і юні краєзнавці з місцевого ліцею. Сільська рада взялася за реконструкцію підніжжя.
Насамкінець – як висновок із викладеної історії: якнайшвидше поспішаймо до подібних напівзабутих уцілілих поховань з низьким поклоном та дослідницьким інтересом. І не тільки на Трійцю!
Олеся КОВАЛЬЧУК,
заслужений вчитель України
