Дослідниця Ганна Лемешко готує книгу нарисів.
Дивовижні піруети долі нашого земляка Петра Хамуди
Повернувся з Англії на Волинь у 1946 році до дружини, яку червоні партизани закатували ще у 1944–му
Не кожному селу так щастить, як Жашковичам Павлівської об’єднаної територіальної громади Іваничівського району. Жителі цього населеного пункту мають власного літописця. Ми вже розповідали про Ганну Лемешко, яка виготовляє оригінальні ляльки–мотанки. Невтомна жінка також пише книгу про історію родини та своєї малої батьківщини. Одним із героїв краєзнавчого нарису буде Петро Хамуда. Біографія цього чоловіка вражає несподіваними поворотами — засуджений совєтами до розстрілу, воював із нацистами в Італії у складі польської армії генерала Андерса
Засудили до смертної кари за зберігання зброї
Пані Ганна розкладає на столі старі фотографії й пояснює, хто на них зображений:
— На цьому знімку бравий вояка у військовій формі — Петро Хамуда під час служби у польській армії. Народився він у 1910 році в Жашковичах. Був одинадцятою дитиною у сім’ї. Батьки повмирали молодими, тому хлопчик виховувався в родині старшого брата. Виріс розумний та красивий. У 1933–му Петро одружився із молодшою від нього на п’ять літ Надією Парфенюк. Вона — рідна сестра моєї бабусі Софії. Тесть, у якого було дві доньки, збудував добротну хату для молодят, яка ще й досі стоїть. У подружжя не було дітей.
У вересні 1939–го прийшли совєти, а вже через два тижні чекісти забрали 13 найактивніших учасників українського підпілля.
За словами Ганни Лемешко, саме в тому будинку створили підпільну націоналістичну організацію. Збиралися на вечорниці місцеві патріоти, читали літературу. У Жашковичах, так само як і в багатьох інших селах Волині, яка тоді перебувала у складі Польщі, жило чимало прихильників більшовицької ідеї. Навіть організували осередок комуністичної партії Західної України (КПЗУ).
— У вересні 1939–го прийшли совєти, — продовжує Ганна Іванівна, — а вже через два тижні чекісти забрали 13 найактивніших учасників українського підпілля. Тоді вистачало сексотів. Доля патріотів не відома, але ніхто не повернувся в село. Тоді ж арештували і Петра Хамуду. У нього ще й до того всього знайшли зброю. Тому засудили до смертної кари. Але ж ніхто не знав, чи виконали вирок.
Бравий вояка під час служби у польській армії.
Вагітну жінку закопали ще живою
Підпільна націоналістична організація у Жашковичах продовжила свою діяльність. Провідником став Степан Данилюк. Через деякий час Надія Хамуда почала жити з цим чоловіком. Вже коли прийшли німці, то українські патріоти взялися створювати УПА і їхня хата знову стала штабом опору.
У 1944 році у цих краях з’явилися червоні партизани з’єднання генерала Олександра Сабурова, які базувалися у радовицькому лісі. Коли наблизився фронт, то вони «зачищали» територію від бандерівців. З історії нині добре знаємо, якими методами діяли чекісти.
Вже через два тижні чекісти забрали 13 найактивніших учасників українського підпілля. Тоді вистачало сексотів.
За словами пані Ганни, Степана Данилюка сабуровці забрали і закатували у Радовичах, але у Жашковичі переказали, що він живий. Тільки треба комусь із родини прийти і забрати його. Надія вже була на шостому місяці вагітності. Наївна жінка вирішила, що совєти її у такому стані не зачеплять. Разом зі Степановою рідною сестрою вони рушили в Радовичі. Але зовиця передумала й дорогою вернулася додому. Що зробили червоні кати з цивільною дружиною провідника — навіть страшно розповідати. Партизани вирішили, що коханка Данилюка покаже їм криївки повстанців.
— Моя бабуся Софія прожила 92 роки, — продовжує Ганна Лемешко. — Але до останніх днів не могла згадувати цю трагедію. Її рідну сестру Надію спочатку мордували, а потім закопали ще живою.
Дивом уцілів у боях під Монте–Кассіно
Вже після війни, у 1946 році, в Жашковичі повернувся Петро Хамуда. І прибув він аж із Великої Британії. Вже ніхто й не сподівався, що чоловік залишився живим, адже засудили його до розстрілу у 1939–му. Згодом замість смертної кари відправили у табори.
— Уявіть собі, в село, жителі якого не мали нормальних чобіт та одягу, приїхав справжній франт. Він ходив в англійській військовій формі. Привіз із собою костюми, сорочки та шкіряне взуття. Жінки просто мліли за Петром, — слухаю цю неймовірну історію й не перестаю дивуватися.
Як відомо, під час Другої світової, за угодою із союзниками, формувалася польська армія генерала Андерса і туди брали вихідців із Другої Речі Посполитої, які відбували покарання у радянських концтаборах. Таким чином репресований Петро Хамуда став солдатом.
З історії ми знаємо, що згодом 80 тисяч вояків, за наполяганням Великобританії, передислокували в Іран охороняти нафтові родовища. А в 1944–му другий корпус армії Андерса воював в Італії. У його складі служило понад 5 тисяч українців, серед них і волинянин із Жашковичів. У тривалих боях під монастирем Монте–Кассіно загинуло 2 тисячі бійців.
Петро повернувся на батьківщину, бо дуже любив свою дружину. Він казав, що прийняв би її з дитиною.
— Петро пройшов те пекло, дивом уцілів і приїхав у рідне село, — пані Ганна пояснює, чому він так вчинив. — Він же не знав, що його Надію закатували партизани. Ось такі бувають піруети долі. Чоловік мав можливість залишитися в Англії й жити спокійно. Але Петро повернувся на батьківщину, бо дуже любив свою дружину. Він казав, що прийняв би її з дитиною. Спочатку жив із батьками Наді. Бо в його хаті, яку конфіскували совєти, розмістили сільську раду.
Дослідниця розповідає, як Петра хотіли одружити із вчителькою з Полтавської області. Але він пристав до вдови у сусідньому селі Волиця. Її називали по–вуличному Ганна Йосьова. Чоловік був вправним майстром і робив добротні меблі. Але на цьому життєві піруети волинянина не завершилися.
— У наших краях підрозділом «ястребків» командував якийсь росіянин Ульянов. Він постійно чіплявся до Петра: «Ти зрадник і англійський шпіон», — продовжує моя співрозмовниця. — Не допомагали ніякі аргументи, що він також воював із німцями, тільки в Італії. Хамуду арештували у 1948 році. Той чекіст Ульянов таки добився свого. Знову суд і табори. Петро повернувся у Жашковичі вже хворим на туберкульоз, а помер у кінці 1950–х.
