Раніше ми й не уявляли, як багато важить ота старенька жовта маршрутка, яка усі подряпини та іржу від років приховує яскравою фарбою. А побачивши її сьогодні — справді зраділа.
«Зіно, люди дивляться на тролейбус, як на диво техніки!»
Побачила її ще здалеку. Стояла із завмиранням серця і чекала, коли вона зупиниться. Загудів мотор, спрацювали гальма, гучно відкрилися двері і я... щаслива заскочила в салон. Сьогодні в перший день літа нарешті запрацював громадський транспорт. І мені пригадався жартівливий вислів, який ширився мережами останнім часом: «Побачила маршрутку — і аж розплакалася». Справді, дивне відчуття. Ніби дивишся якийсь чесний, правдивий фільм. І ми в ньому — головні герої
Два місяці в умовах карантину змусив нас призвичаїтися до іншого життя. Ми зрозуміли, що наймальовничіше місце — ліс. Там спокій і здатність бути наодинці з собою вимірюється силою волі. Чого ми боялися усі ці дні? Людей. Бо серед беріз та сосен спокійніше. Як писав Василь Стус: «Мусять дерева навчати доброти». З маленьких сіл і містечок ми поспішаємо у столиці, де шалений ритм не зупиняється ні на одну секунду, а кияни ж їдуть у наші ліси і дзвінку тишу, бо розуміють, що час коштує найдорожче.
Чого ми навчилися за весь цей період нашого мовчання? Мабуть, бути щасливими і таки цінувати ті речі, яких останнім часом позбавлені. Наприклад, транспорту.
Довго вагалася цього понеділкового ранку, чи йти пішки (тоді ти помічаєш багато деталей), обганяючи швидкою ходою людей, бо ж до роботи година часу. Та й величезний плюс у цьому, що це своєрідна зарядка для ніг. Можна спокійно зменшувати навантаження всіляких планок та присідань. Карантин, мабуть, таки всіх нас привчив до домашньої гімнастики. Однак вирішила все ж проїхатися маршруткою: це ж стільки часу не бачила, як за вікном пропливає світ, не чула вранішніх душевних розмов у салоні і не відчувала тієї швидкості, з якою маршрутка мчить до кінцевої зупинки. Бо ж світ навколо пригальмував — і ти йдеш своїм кроком, час від часу оглядаючись в подиві і не розуміючи, чому будні так схожі на вихідні.
Раніше ми й не уявляли, як багато важить ота старенька жовта маршрутка, яка усі подряпини та іржу від років приховує яскравою фарбою. А побачивши її сьогодні — справді зраділа.
Раніше ми й не уявляли, як багато важить ота старенька жовта маршрутка, яка усі подряпини та іржу від років приховує яскравою фарбою. А побачивши її сьогодні — справді зраділа. На зупинці на транспорт чекав лише один чоловік, і той старшого віку. Усередині — малолюдно. Водій – в масці і ми всі теж. Дорога ще залишила на собі сліди нічного дощу. Машина їде та час від часу розбиває калюжі. На кожній зупинці в маршрутку заходять чергові пасажири і починають скидати біля водія гроші за проїзд. Електронні картки не встигли ще поповнити після довгої перерви. Біля мене сідає жінка років шістдесяти і відразу запитує:«Скажіть, а ви не бачили, чи їздять по місту тролейбуси?». Саме в цей час за моїм вікном у зворотному напрямку тягнуться два залізних красені. Я показую рукою: «Ось, бачите!».
– Яке ж то щастя! – не стримує емоцій моя сусідка. – Я ж повільно дуже ходжу, виходжу ще завчасно. А треба ж і за телевізор заплатити, і до стоматолога сходити, бо на карантині вже зуби з`їла( усміхається сама до себе). То все ж яке полегшення.
До жінки звертається, певно, якась її знайома і так жартівливо каже: «Зіно, люди дивляться на тролейбус, як на диво техніки».
Ми обоє з тьотію Зіною виходимо біля ЦУМу, ще невеличкий відрізок дороги йдемо разом. Вона усміхнена і просто щаслива...
Так, нам не під силу змінити обставини і ми не можемо вплинути на ситуацію — вона від нас не залежить. Нам залишається лише приймати ці правила — в надії, що рано чи пізно вони зміняться. Разом з тим сприймати себе заново і цей світ. Закреслювати одне, виділяти інше. Карантин став нашою гранично чесною грою. Сповіддю про те, якими ми були і якими стали. І що найважливіше: виявляється, ми здатні змінюватися. Навіть завдяки старенькій жовтій маршрутці.
