Лідія Петрівна Сілаєва зі сльозами на очах дякувала лікарям, усім, хто допоміг у важку годину.
«Після операції прийшла до тями — а в мене є нога! Не могла повірити в таке диво…»
Минулого тижня в Луцькій міській клінічній лікарні двом пацієнтам успішно приживили відрізані кінцівки. Проведення реплантацій стало можливим завдяки сучасному мікрохірургічному обладнанню і високому професіоналізму спеціалістів
Кинулася під косу, щоб урятувати квітку
— Я — сама медик, фельдшером працювала, з різними травмами стикалася. Але коли побачила, що моя нога теліпається тільки на шкірі, то казала, щоб її зовсім відчленували, бо нема іншої ради. Дякувати Богу, працівники «швидкої» не послухали, завезли у Володимир–Волинську лікарню, а звідти вже мене доправили до Луцька. Признаюся, я ні на що не сподівалася. Але після операції прийшла до тями — а в мене є нога! Не могла повірити в таке диво, — зі сльозами вдячності на очах розповідала 67–річна Лідія Петрівна Сілаєва із села Губин Локачинського району.
Зізнається, потерпіла в одну мить через свою необачність. Син, який має вади слуху, скошував траву біля хати, замахнувся і на кущ любистку, на квіти.
— Як побачила, імпульсивно рвонулася, щоб його стримати, так і потрапила під косу. Мало було біди в хаті… Чоловіка на заробітках у Польщі розбив інсульт, там лікували, повернувся, але ще повністю не відійшов. І мені доведеться довго лежати. Спасибі родичам, сусідам по палаті, які виручають, морально підтримують, — з усіх сил намагалася не впасти духом жінка, котрій напередодні у Луцькій міській клінічній лікарні успішно провели реплантацію кінцівки.
В опіковому відділенні, де перебуває Лідія Петрівна, активно розвивають реконструктивно–відновну хірургію та хірургію китиці. Сюди звертаються по допомогу люди з важкими травмами і їхніми наслідками, із серйозними вадами зовнішності.
Мало було біди в хаті… Чоловіка на заробітках у Польщі розбив інсульт, там лікували, повернувся, але ще повністю не відійшов. І мені доведеться довго лежати.
Ось у коридорі мама з хлопчиком, якому довелося видаляти наріст, що деформував повіку. Зараз і сліду від дефекту не залишилося. А цьому підлітку, який розважався на даху вагона на залізниці й зазнав важких опіків від ураження електрострумом, зробили вже дві складні операції, а в перспективі знадобляться нові хірургічні втручання. Поки ж його везуть на перев’язку. Є у відділенні й ще один такий неповнолітній потерпілий. На жаль, подібні випадки підліткового дурисвітства — не рідкість.
Ось юна дівчина на милицях — пацієнтка відділення — ділиться з рідними новиною:
— У моїй палаті жінка лежить, якій ногу пришили. Тату, давай ми їй хоч трошки грошима допоможемо, бо ж людина у скруті…
Отак, поки чекаю завідувача відділення Романа Трача, мимоволі стаю свідком лікарняного життя, в якому багато болю, але й чимало доброти, людяності. Підслухана мимохіть розмова стала приводом для знайомства зі співчутливою пацієнткою.
— Я — Наталя Гузь зі Старовижівського району. До Романа Ярославовича всі хочуть потрапити на лікування. Мені він зшивав сухожилки, я порвала зв’язки, падаючи з мотоцикла. Дуже авторитетний і чуйний хірург, до кожного вміє знайти підхід, напишіть, що ми, пацієнти, йому щиро вдячні, — каже дівчина, довідавшись, що я з редакції.
Чому і в час карантину в хірургів роботи не бракувало?
На жаль, випадків побутового травматизму, які вимагають невідкладної допомоги, в останні місяці не поменшало. Люди стали рідше калічитися на виробництві, але частіше — у домашньому господарстві, працюючи з бензопилами, косарками, циркулярками. І у містах у час карантину, коли батьки мали змогу бути вдома з дітьми, нещасних випадків траплялося чимало.
— Зараз у нас 6 дітей з опіками, сьомого маленького пацієнта, якого тільки–но консультував у реанімації дитячої лікарні, за день–два заберемо до себе. Малеча часто страждає через недбальство матерів, підлітки — через незайнятість. Лікування важких опіків — складне і тривале, особливо, коли є дефіцит шкіри для пересадки, коли ушкоджено 60–70 відсотків тіла, — не обминув болючої теми досвідчений комбустіолог і хірург Роман Ярославович Трач, повернувшись у відділення.
У нашого співрозмовника часто дзвонив телефон. Через карантинні обмеження було призупинено на якийсь час планову допомогу хворим, тож тепер у людей накопичилося чимало проблем. Просяться на лікування не тільки жителі Волині (відділення опікової травми, реконструктивно–відновної хірургії та хірургії китиці — єдине в області), а й мешканці інших регіонів. Добра слава про луцьких лікарів розійшлася по всій Україні.
— Часто звертаються до нас із післятравматичними вадами, дефектами м’яких тканин, коли рани глибокі, рвані. Ось нещодавно прооперували хлопця, пересадили «клапоть» стегна зі шкірою, судинами, м’язами — на гомілку. З січня цього року ми одержали змогу робити мікрохірургічні втручання, адже тепер маємо сучасний операційний мікроскоп, — розповідав Роман Трач.
Щоб відновити дрібну судинку, використовується шовний матеріал, товщина якого — десята частина міліметра. Від хірурга вимагається ювелірна точність і майстерність. Про першу операцію з реплантації відрубаного пальця, яку провели багатодітній матері з Маневицького району в січні, у відділенні згадують тепер, як про рядову подію. Бо з того часу були й значно складніші випадки.
У березні, наприклад, рятували відрізану в ділянці передпліччя руку пацієнтові, який покалічився циркуляркою. Під мікроскопом хірург зшив йому середній, ліктьовий та променевий нерви, судини, м’язи. Операційна бригада працювала 6,5 години. Аби забезпечити зростання кісток, наклали апарат зовнішньої фіксації.
— Не можу дочекатися, поки його знімуть. Знаю, що буде ще одна операція. Але кортить уже спробувати щось робити тією рукою, яку приживили. Покалічився з власної вини, перед 8 березня діло було. Хотілося скоріше з роботою справитися. Тепер знаю, що таке техніка безпеки. А лікарі в Луцьку — майстри свого діла, так і напишіть, — поділився враженнями від лікування Володимир Гнатюк із села Тагачин Турійського району.
— У клінічній практиці застосовують реплантацію скальпа, носа, вушної раковини, але найбільше поширена реплантація кінцівок та їхніх сегментів — кистей, стоп, пальців. Найголовніше — швидко доставити пацієнта в лікарню, щоб не втратити дорогоцінний час і можливість зробити приживлення, — пояснює Роман Ярославович. — Але це — лише один із методів, які ми використовуємо. Скажімо, мали двох пацієнтів — дитину і молодого хлопця, що потерпіли від зубів собак. В обох була відкушена частина губи. Батьки запитували, чи можемо приживити? Ні. Провели реконструктивні операції й отримали добрі результати. У кожному випадку шукаємо оптимальний підхід до лікування. Тут не може бути шаблону, тому й цікаво працювати. А ще наші успіхи — результат злагодженої командної роботи і в операційній, і згодом, коли виходжуємо пацієнтів.
Станом Лідії Сілаєвої хірург задоволений. Нога на дотик тепла, «жива». Аби швидше проходило загоєння, таким хворим призначають сеанси гіпербаричної оксигенації в барокамері, щоб клітини насичувалися киснем.
Наша розмова відбувалася минулої п’ятниці вранці. Завідувача відділення чекали хворі, було заплановано оперативні втручання. Тож не дивувалася, що по обіді додзвонитися до Романа Трача не вдавалося. Він відгукнувся аж увечері.
— Даруйте, був зайнятий. Привезли хворого, який потребував невідкладної допомоги. Зробили сьогодні ще одну реплантацію руки. 43–річний лучанин травмувався під час роботи з «болгаркою». Китиця трималася на смужці шкіри. Прооперували, відновили дві артерії, зшили всі судини, нерви. Маємо всі підстави сподіватися на добрий результат, — сказав Роман Ярославович.
Звичайно, можна порадіти, що золоті руки хірургів рятують людей від каліцтва. Але хочеться, щоб нещасні випадки траплялися рідше, а лікарі мали менше роботи.
