«Друге місце в області з передплати зайняли, бо в нас дружні та завзяті дівчата!»
На тому, як важливо, аби в колективі були однодумці, котрі люблять свою роботу, вболівають за спільну справу, наголошувала насамперед при зустрічі начальник відділення поштового зв’язку села Седлище Любешівського району Людмила Божко
«Самі й загітували Петрівну на цю посаду»
Багато літ це відділення очолювала Галина Струк. А потім настав час, що керівники часто мінялися.
— Зо п’ять їх було, — каже Надія Бурдак, яка вже 23 роки працює у Седлищі листоношею. — А то не діло, коли щораз нова людина: тільки–но увійде в курс справ, як уже звільнялася. І тоді ми (а це ще дві поштарки. — Авт.) самі почали придивлятися, хто б то став таким начальником, як колись була наша Галина Павлівна. І загітували Людмилу Петрівну, яка була бухгалтером у сільській раді. Ми її добре знали, чули про неї гарні відгуки в селі.
Людмила Божко на цю пропозицію погодилася і сьогодні не шкодує про своє рішення. Правда, зазначає, що за рік змогла освоїтися на новій посаді завдяки підтримці досвідчених поштарів:
А то не діло, коли щораз нова людина: тільки–но увійде в курс справ, як уже звільнялася. І тоді ми самі почали придивлятися, хто б то став таким начальником, як колись була наша Галина Павлівна.
— Я з пів року пропрацювала, а тут і передплата на 2020– й почалася. План треба було виконувати, а ми відставали. Я до своїх дівчат: «Підкажіть», бо ж то справа для мене нова. І листоноші зорганізувалися — план виконали й навіть друге місце в області посіли.
А самі підопічні, зокрема найдосвідченіша Надія Бурдак, кажуть:
— Коли керівники міняються, то все не ладиться й настрій «не той». А тепер ми йдемо на роботу, як на свято.
Хоч це «свято» зараз непросте. Адже листоноші не лише доставляють друковані видання, пенсії: сьогодні пошта — це ще й магазин, аптека (є така послуга — ліки на замовлення).
— Я задоволена колективом, все у нас по щирості, без обману й брехні, повна довіра. Тільки за такої умови можна успішно працювати.
«До старіших як зайдеш, то не можеш відірватися»
Село Седлище велике — до двох тисяч жителів. Надія Бурдак і Лідія Домальчук мають відповідно 192 і 160 дворів. Надія Іванівна колись і гадки не мала, що буде працювати на пошті. Залишившись рано без батька, надивившись, як то непросто матері трьох дітей піднімати, вона після школи відразу пішла на роботу. Влаштувалася нянею в дитячому садочку Любешова. Та скоро заміж вийшла за седлищенського хлопця. Троє діток народилося у них з чоловіком. Після останньої декретної відпустки і прийшла на пошту свого села, оскільки вже не могла щодня їздити на роботу в райцентр. Добрим словом згадує Петра Сацика — тодішнього інструктора Любешівського районного відділу зв’язку.
— То Улянович запропонував мені роботу листоноші, — каже жінка. — Я ще й не зразу погодилася, бо думала, що не потягну. Йшла на два тижні, аби попробувати, як воно буде, а затрималася он на скільки. Тепер уже й не являю себе без своєї поштарської сумки, без людей, які ждуть мене. Знаєте, як зайдеш до старіших односельчан, то вирватися не можна. Про своє наболіле вони хочуть повідати. А ти мусиш вислухати і підтримати, щось сказати, аби відігнати журбу. Якраз ці старші і газетку випишуть, і товар візьмуть. Бо вже з молодими, поколінням моїх дітей, то трудніше — у телефонах усе прочитають, до них марно звертатися.
Йшла на два тижні, аби попробувати, як воно буде, а затрималася он на скільки. Тепер уже й не являю себе без своєї поштарської сумки, без людей, які ждуть мене.
І згадує Надія Бурдак, що коли стала листоношею, то у її сумці було 40 примірників «Волині», а через рік їх число зросло вже до 120. І понад сотню, а то й більше трималося до останнього часу. Зараз — 50 (всього у поштовому відділенні Седлища нашу газету нині передплачує сто чоловік). Крім Надії Бурдак, її доставляють шанувальникам Лідія Домальчук та угриничівська листоноша Галина Комар.
Лідія Антонівна уже теж чималий досвід має — 20 років на пошті. Як і її напарниці, накручує велосипедом на своїй дільниці кілометри. А як замете й приморозить («це цьогорічна зима, на диво, виявилась лагідною»), то копається по снігу — «на потім» роботу не відкладеш.
«А тепер ми йдемо на роботу, як на свято».
«Я завжди завидувала: «От яка щаслива людина!»
Ми розмовляли з жінками про поштарські справи і, звичайно, про їхнє особисте життя, бо це невіддільне. А воно в кожної — своє, неповторне. І, наприклад, подружжя Бурдаків могло б бути цікавими героями для нашої сторінки «Любить! Не любить». Де ще є така сім’я, що десятиліттями живе в розлуці?! Виявляється, так склалося, що ще до весілля чоловік Надії Іванівни вивчився на токаря й влаштувався на роботу на підшипниковому заводі в Луцьку — там він і по сьогодні. Уже 33 роки приїжджає додому лише у п’ятницю.
— Попоплакала я перш, бо що то, здавалося, за життя в постійних розлуках, — говорить жінка, — а потім і звиклася. І зараз одне скажу: добрий у мене чоловік. Раніш з дітьми ждала, коли приїде, а тепер уже з онуками, які горнуться до дідуся, а він ними тішиться.
А ще ж дві листоноші рано стали вдовами. Лідія Домальчук п’ять років тому похоронила чоловіка. Хоч вона і не самотня — із сім’єю дочки живе, все ж якраз робота, вважає, є добрим стимулом до того, щоб не занепасти духом: «коли ти — серед людей, то відчуваєш себе потрібною».
Ще з дитинства мені подобалася професія листоноші. Як приходив до хати поштар (в Угриничах був якраз чоловік на цій службі), то я завидувала: «От яка щаслива людина!».
На жаль, по–іншому склалося у Галини Комар. Жінка розповідала:
— Торік на Трійцю не стало мого чоловіка. Дуже тяжко я цю втрату перенесла, бо ж залишилася сама у хаті, — діти живуть окремо. Ніколи не думала, що так боляче бути одинокою. Робота мене рятує. Тож, скільки ще здоров’я Бог дасть, працюватиму, щоб бути серед людей.
16 літ трудиться на пошті Галина Семенівна. Від неї я почула, що вона після школи вивчилася на швачку, у Любешові свого часу працювала. А потім збулася, виявляється, її давня мрія.
— Ще з дитинства мені подобалася професія листоноші. Як приходив до хати поштар (в Угриничах був якраз чоловік на цій службі), то я завидувала: «От яка щаслива людина!». Думала, що це найцікавіша робота.
А зараз жінці приємно, коли приносить комусь з угринівців «дитячі» гроші, а їхня мама розповідає, що її малеча гру придумала в листонош — щось виписує, продає… Бо це означає, що вже наймолодше покоління так само, як вона колись, з інтересом і шанобливо ставиться до роботи поштаря.
