Він дав їй свободу. Але чи в цьому її щастя?
Твоє місце на кухні! І вона гордо несла своє призначення. Аромат приготовлених нею страв манив усю родину за стіл. Сирники, млинці, чебуреки, котлети… Вона знала смак кожного й дарувала різноманітні делікатеси. Натомість тішилася вдячністю дітвори і дорослих
А потім прийшла старість, рани ставали глибшими, вже тяжче витримувала конкуренцію з новою суперницею. Пошарпана часом, усе частіше відчувала себе непотрібною, все рідше їй дякували і все менше помічали. Рідні руки стали чужими, а звичне тепло вже не зігрівало. Врешті–решт одного разу опинилася на вулиці. Сльози роси змили її печаль, і вона чи не вперше глянула на сонце. Аж зблиснула.
Пошарпана часом, усе частіше відчувала себе непотрібною, все рідше їй дякували і все менше помічали.
І раптом відчула на собі міцні чоловічі руки. Вона розуміла, що більше не зможе бути господинею. А він і не думав пропонувати їй місце на кухні. Натомість щодня дарував мандрівку — під високим небом Луцька, під теплим сонцем, під холодними зірками…
Я вгледіла її на мосту через Стир по вулиці Шевченка на жовтому сміттєвозі з номером АС 8092 ВО. Людині зустріти того, хто подарує їй свободу, простір, безмежжя, особливо у хвилини відчаю, — справжнє щастя. Цікаво, чи можуть його відчувати... сковорідки?
