«В один рік я і заміж вийшла, і листоношею стала на все життя»

«Якщо любиш свою роботу, то й четверо дітей не посадять тебе вдома»

37–й рік іде, як Любов Миколаївна, а тоді юна Люба, щойно одержавши атестат про середню освіту, вийшла заміж за свого односельчанина Василя. Мабуть, це якоюсь мірою підкоректувало мрії дівчини. Навчаючись у школі, вона, як пригадує, хотіла бути продавцем. І, може, пішла б здобувати цю професію, якби майбутній чоловік не вирішив, що уже пора одружуватися.

— Ми обоє із Соснівки, — ​розповідає жінка. — ​Справа в тому, що Василь старший від мене на шість років. Як він з армії прийшов, то я в одинадцятий клас ходила у Пнівне. Почекав, поки закінчу школу, і зразу покликав заміж. Десь через місяць після весілля я дізналася, що у Пнівному є місце листоноші на пошті, і попросилася сюди на роботу. Тоді тут були старші жінки, навіть пенсійного віку, у яких я вчилася, бо ж молоденькою була, без будь–якого досвіду роботи.

Так уже склалося, що вся подальша наша розмова — ​про ці «два крила», які тримають Любов Артишук у житті, — ​роботу і сім’ю. Жінка народжувала синів (вони з чоловіком виростили їх четверо!), йшла у декретну відпустку. Але довго не засиджувалася — ​за наймолодшим, коли вже можна було три роки не виходити на роботу, вона цього права не використала сповна.

— Жіночка, яка мене підміняла, — ​пригадує Любов Миколаївна, — ​сказала, що мої села (а це, крім частини Пнівного, Соснівка, Городок і Винімок) дуже далеко, а вона не вміє на велосипеді їздити: мовляв, виходь, бо мені важко. І я вийшла.

Одне слово, якщо любиш свою роботу, то й четверо дітей не посадять тебе вдома. Звичайно, якби щось не складалося, то, може, і попрощалася б Любов Артишук зі своєю поштарською сумкою, аби сім’ю зберегти. Вона каже:

— Слава Богу, у нас із чоловіком усе було добре. Він шоферував 31 рік. У жнива, бувало, допізна працював. І до моїх поштарських обов’язків завжди ставився з розумінням, знаючи, що мені треба і газети рознести, і пенсії та виплати різні зробити, тож можу й затриматися.

До речі, у маленькому селі Винімок, яке обслуговує наша героїня, є три шанувальники «Волині», які, за словами Любові Миколаївни, ні разу «не зрадили їй». Листоноша назвала їх поіменно: це — ​Юхим Пугач, Григорій Пугач і Микола Мамай. При нагоді хочеться висловити і їм вдячність від колективу редакції за таку незрадливість, і всім передплатникам нашої газети, яких на сьогодні у Пнівненському відділенні зв’язку 65.

«Щоб працювати на пошті, треба і терпіння мати, і підхід до людей»

Мрія Любові Артишук стати продавцем нібито й не збулася, але з роками пошта стала якоюсь мірою ще й магазином: коло обов’язків листонош розширилося — ​вони товарами різними торгують. Одне слово, Любов Миколаївна все життя має справу з грішми. Чи боялася принаймні замолоду, як у сумці була велика сума? Коли про це зайшла мова, жінка сказала:

— Ні, але на цю пору щодня все перераховую, бо гроші — ​це відповідальність. Завжди переживаєш…

А ось щодо того, чому при такому безробітті на селі, коли робоче місце мало б цінуватися, не кожен на пошті затримується, наша героїня говорила так:

Хоч і ноги вже не ті, бо ж то стільки кілометрів намотано і велосипедом, і пішки, але, по правді, ще не хочеться сидіти вдома.

— Треба мати трохи терпіння і, звичайно, підхід до людей. Аби якийсь товар, той же шматок мила, продати, зустрічаєшся з мешканцями своєї дільниці — ​ось так, як зараз з вами, розмовляєш. Без такого спілкування нічого не буде. І коли якась бабця питає: «Дитино, що там чути в селі?», то не відмахнешся від цієї цікавості. Мусиш і затриматися, поговорити.

Любові Миколаївні до пенсії за чорнобильською пільгою, до заслуженого відпочинку залишилося пів року. Жінка у зв’язку з цим каже:

— Хоч і ноги вже не ті, бо ж то стільки кілометрів намотано і велосипедом, і пішки, але, по правді, ще не хочеться сидіти вдома. Тим більше, що сини повиростали, усі свої сім’ї мають, то домашніх клопотів менше. Ми ж тепер удвох із чоловіком залишилися в хаті…

І тут до нашої розмови долучається начальник Пнівненського відділення зв’язку Інна Артишук. Вона, виявляється, — ​невістка Любові Миколаївни, яка, як зовсім молодий керівник, освоюючи нову справу, звертається поки що за порадами до досвідчених листонош колективу, очолюваного нею. Слова Інни Володимирівни — ​про те друге «крило» нашої героїні, яке тримає її в житті, — ​сім’ю.

— Це у робочі дні мої свекри самі вдома, — ​говорить вона. — ​А ви б побачили, які компанії в батьківській хаті, коли з’їжджаються сини, невістки! Хоч у кожного із чотирьох дітей уже свої сім’ї, вони не забувають, хто їх виростив і проклав стежку у життя. Сини всі в роз’їздах по заробітках, але вертаються, і в першу чергу до тата й мами їхня дорога лежить. А якщо не випадає навідатись, то обов’язково зателефонують. Можу сказати тільки хороше про Матір з великої літери, яка виховала таких синів, а тепер уже й нам, невісткам, підказує, вчить по справедливості жити, з любов’ю одне до одного ставитися. І, до речі, на посаду начальника відділення зв’язку я прийшла за її порадою. У мене закінчувалася декретна відпустка, а тут якраз місце було вакантне, тож мати подзвонила мені. Маю економічну освіту, але багато що нового треба освоїти на цій посаді.

Те, що Любов Миколаївна невістку привела працювати на пошту, — ​ще одне свідчення її особливого ставлення до справи, яку вибрала в юності на все життя.