«Мені треба ще хлопця оженити, то ви почекайте» – ось як у Гораймівці працює пошта

Династія продовжується

— Моя мама, Уляна Панасюк, працювала на пошті сорок років, — каже Надія Адамівна і показує фото, на якому красива молода жінка стоїть біля новенького приміщення. — Вона розказувала, як я народилася, а це був 1971 рік, то тоді звели цю будівлю. Возила мене сюди в колясці, бо ж тоді декретної відпустки не було. Тож я тут з пелюшок. Без пошти не уявляю, як я мала би бути. Ми обслуговуємо 1879 дворів. Входить сюди ще Майдан–Липненський.

Переважна більшість листонош — жінки. Гораймівка — теж не виняток. Вони розносять і листи, і пенсію, і приймають платежі за комунальні послуги, і продають пральний порошок та макарони. Та навіть це ще далеко не все. Розказують, що тут давно вже живуть славні поштарські традиції. Знайомлюся з листоношами Тетяною Гичко та Жанною Оніщук. І вже ветераном поштової справи Лесею Сосинець, яка й після виходу на заслужений відпочинок завжди допомагає.

— Свекруха Жанни, Феодосія Трохимівна, з Майдану–Липненського 38 років ходила на роботу в Гораймівку і назад додому, — розповідає Надія Адамівна. — Її все називали «баба Майданка». Ровером не користувалася, бо не вміла їздити, тож отак пішки й обходила кожну хату, розносячи газети, листи, пенсії. Якось приїхав наш начальник Мирослав Дорош, такий він був хороший, як батько рідний. А Трохимівна несе дві рябі сумки товарів, третю — з газетами та листами на плечі. Мирослав Володимирович каже: «Залиште ці товари, я вам завезу». Вона ж заперечливо: «Ні–ні, не треба, я ще, може, щось продам». То він часто про неї розповідав іншим.

— А в Лесі Пилипівни свекор Микола Філімонович пошту носив, — веде далі Надія Савчук. — Мама розказувала, що тоді у відділенні працювало п’ять жінок і він — єдиний чоловік. На День армії куплять йому одеколон і ще якихось цукерок, а Філімонович уже на 8 Березня всім хустки дарував, як і жінці своїй. Леся Сосинець два роки, як на пенсії, і заміняє її Тетяна Гичко. Жанна собі мотоцикл купила, бо до Майдану 10 км. Уявіть собі, як дощ, сніг чи якась буря, а вона пішки — то ж дуже далеко.

Від цих привітних жінок віє теплом і враження таке, що знаєш їх сто років. Відкриті і щирі у розмовах, по очах видно, що вважають пошту своєю другою домівкою, витирають сльози від емоцій, що їх переповнюють. А я дивлюсь на них і розумію: їм на роботі настільки комфортно, що туди вони з радістю йдуть.

Тут читають по шість газет

— Коли на твоїй дільниці тебе люблять і поважають, то й працювати веселіше, — каже Надія Адамівна. — Крім того, «живе» спілкування просто необхідне пенсіонерам. Вони скаржаться на здоров’я, розповідають про життя, про дітей, онуків, душею вболівають за них, радіють успіхам. І після розмови з ними, можна побачити, як їхні обличчя світлішають.

Тепер пошта надає дуже багато послуг, приймає всі платежі: оренда землі, земельний податок, комунальні, розписує молодят.

Коли на твоїй дільниці тебе люблять і поважають, то й працювати веселіше.

— Мені здається, що всі стараємося, нас люди поважають і ми їх, — продовжує пані Надія. — У липні буде 31 рік, як працюю на пошті. Відразу після училища у Львові, де навчалась на оператора поштового зв’язку, телефоніста й телеграфіста, я стала на роботу в Нічогівці. Через чотири роки прийшла у Гораймівку. Для старших людей листоноша — то справді найкращий гість. Починаю за них розказувати, і сльози самі котяться. У нас уже є окремий контингент пенсіонерів, яким потрібна допомога. Є ж такі, що не виходять із хати. То хто ж, як не ми, їм хліба принесе та необхідних продуктів?

У цьому відділенні багато читають. За роки своєї роботи Надія Савчук вивчила інтереси людей, знає, кому що подобається, хто що купуватиме і чим кому догодити. 82–річна Фаїна Мельник із Гораймівки виписує шість видань, серед них — «Волинь» та «Цікава». Петро Боярчук із Майдану–Липненського якось передплатив тільки дві газети, то казав, що за годину все перечитав. Цьогоріч теж виписав шість екземплярів періодики.

«Дай–но, доцю, тєлєграму, шо я при смерти»

Як не складалось життя, які б ситуації не були — Надія Адамівна завжди йшла до людей з добром і любов’ю. Має троє дітей: старшому синові Роману — 26, працював учителем фізкультури у Гораймівці, тепер поїхав на заробітки за кордон. Юля — семикласниця, Сашкові — 12 років. Ніколи жінка не відмовлялася допомогти людині, хоча за стільки літ траплялися всілякі історії.

— Я як прийшла сюди на роботу, то тут по сусідстві мешкала баба Параска, — розповідає Надія Савчук. — Діти в неї були, але жила сама у великій хаті. Зимою я натоплю грубу, а вона прийде і гріється. Одного разу каже: «Ти знаєш, так давно Толік мий не приїжджав. Дай–но йому, доцю, тєлєграму, шо я при смерти. Я вже так заскучала за їм».

— Бабцю, я просто напишу, щоб терміново приїхав, бо Ви щось прихворіли. Отак і домовились.

— Ну то розкажіть мені, де ваш Толік живе, — питаю її.

— То ти на пошті робиш і не знаєш? Якшо не знаєш, де Толік живе, то дай моїй Свєті, вона — в Луцьку.

— То ж Луцьк такий великий!

— Ти давай, доцю, прямо на магазин.

— Бабцю, знаєте скільки там магазинів?

— То дай Наді в школу, школа, мабуть, там одна, вона тоже в Луцьку живе.

Отак сидимо ми, говоримо, і я таки допиталася, що її Толік мешкає в Боратині. Надсилаю телеграму: «Толіку, терміново приїдь, баба Параска захворіла». А вона пішла собі тихенько додому, зав’язала на шнурочок двері і почимчикувала до дочки. Через дві години до будинку під’їжджає машина, звідти бігом вискакують Толік, певно, ще невістка — і до хати, а там — закрито. То ми на пошті попосміялися, як схитрувала мудра баба Параска.

А ще запам’яталася історія з Нічогівки. У селі жила подружня пара, яка постійно сварилася. Чоловік сам із Житомирщини, і ось після чергового скандалу він сів у машину і поїхав. А жінка приходить до мене на пошту. Я ж людей не знаю, новенька, тільки виповнилося 18 років. Почекала, поки відвідувачі розійшлися і стала плакати: «Мені треба срочно дати телеграму». Вже й адресу записала і кажу: «Диктуйте». «Трагически погибла жена. Приезжайте», — крізь сльози проговорила та жінка. Приходять листоноші, а я й питаю: «А хто тут «трагически погиб»?». Знизують плечима, не чули такого. Іду на другий день, а їхня хата понад дорогою, бачу, під’їжджає машина, у чорних хустках баби виходять, з вінками. А та «трагически погибша» подвір’я замітає. Я вже сама не своя прийшла на роботу. Потім її чоловік заглянув на пошту, правда, не сварився, просто посміявся і все.

«Ми без людей нічого не значимо»

Ще як заходила в приміщення, то звернула увагу на добротний паркан біля пошти.

— Ми без людей нічого не значимо, — каже Надія Адамівна. — Допомогли наші односельчани, які займаються тепличним господарством та розведенням малини, вони й придбали його. Ну а ми взялися встановлювати. Відгукнувся мій чоловік Петро Іванович, він у мене майстер на всі руки. То дах перекриє, то грубу зробить. До ремонту долучаються і чоловіки наших листонош. Кажуть і жартома, і всерйоз: якби був матеріал, то і пошту нову збудували б.

Вони виходять на роботу, щоб говорити з людьми, слухати їхні історії, допомагати з комунальними платежами та, звичайно, приносити газети й солоденьке. І хто знає, можливо, саме так і виглядає для когось щастя.