Ниточки зв’язку дитині важливіші за все інше.
«Я ніякий не печений!»
Цього тижня моє 3,5–річне дитя прибігло з вулиці у сльозах. Дід, баба й тато по черзі питали його, що сталося, а він уперто мовчав і гірко схлипував далі. «Розпещений дуже», — кинув ще інший родич
Я слухала те все з кімнати (якось за 24 роки життя зі своїми дітьми відучилася гонитися на той вид плачу, який не з розряду «все пропало»). Та зрештою підійшла. Ще й не встигла обміркувати, з чого почати, як руки самі потягнулися пригорнути. Диво сталося: мале сердечко перестало так стукотіти, а личко потрохи розпогодилося. (Я називаю це дивом, бо завжди сумніваюся, що вистачить одних обіймів). За хвилю на зауваження — «Щось не дуже у тебе веселі справи» — мій Ромашик поділився бідою про згубу єдинорожика і відреагував на розпещений: «Я ніякий не печений!»
Здавалося би, банальна ситуація: у батьків із дітьми їх трапляються тисячі. Рішення теж різні: хтось прийме точку зору, що та балувана дитина й сама не знає, чого хоче, інший накричить, бо й так втомлений, а тут ще рев на голову. «Не варте уваги», — винесе вирок ще один. Але й знайдеться такий, яким був поляк Януш Корчак або українець Василь Сухомлинський. У дитині бачили цілий незбагненний світ, а відтак ставилися до неї з повагою, як, приміром, до професора. Веду до того, що коли ми чогось не розуміємо у поведінці своїх менших чи більших, то не мусимо називати це примхами. Іншими словами, не можемо ставити оцінку з предмета, у якому надто багато невідомих. Непогано для початку дізнатися хоч деякі з тих «іксів та ігреків».
Ми можемо не розуміти, чого те дитя раптом впало в істерику чи ігнорує напучування, але пояснювати усе розбещеністю неправильно!
Найголовніший з них — це сильний зв’язок мами з дитиною (зазвичай мами). Саме про неї мале знає, що її не замінить ніхто з інших рідних. Цю ірраціональну й сильну потребу в психології називають «прив’язаністю». Вона не підкоряється ніякій логіці й замішана на сильних почуттях. Приклад, який найкраще це пояснює, психологи занотували ще під час Другої світової. Історія трапилась у Лондоні: аби вберегти дітей від бомбардувань і недоїдання, місцева влада вивезла їх з міста у села, де їм би мало бути безпечно, сито й затишно поруч із місцевими селянками. Та, на превелике здивування піклувальників, особливо найменші, стали дуже хворіти, впісюватися ночами, деякі навіть перестали розмовляти — вони тужили за батьками. Цей випадок засвідчив, що під бомбами в атмосфері загального страху їм було ліпше, аніж у спокої, але без мам. Тоді психологи остаточно переконалися, що прив’язаність дуже нераціональна. Ми можемо не розуміти, чого те дитя раптом впало в істерику чи ігнорує напучування, але пояснювати усе розбещеністю неправильно!
На знанні про прив’язаність будується багато порад для батьків. Основні –про самоконтроль. Зокрема, не відпихати, якщо дитина тулиться у найнезручніший момент, не кричати, якщо у неї щось не виходить чи вона ненавмисно чогось натворила… Старатися зовсім не кричати!
«Коли мама сердиться, вона пхається очима», — казав один хлопчик. Інший ділився: «Мені хочеться зникнути, як мене сварять». Їхні слова наводить в одній зі своїх книг сімейний психолог Людмила Петрановська і тут же наголошує, що для дитини гнів мами чи тата — це завжди серйозний стрес, навіть коли вона показує, що їй нібито байдуже. «Якщо дорослий незадоволений, то ірраціональній частині дитячої психіки завжди страшно: «Раптом піде, кине, більше не буде зі мною? — пише Петрановська. — Ніби малюк упевнений, що ви його не залишите, що так не буває через загублену шапку чи «2», але «внутрішньому» мозку ці аргументи не цікаві. Дитині страшно».
З досвіду знаю, що неможливо притримуватися багатьох практичних порад із виховання, але намагатися це робити — приємно й корисно. Маєте свої міркування — реагуйте. Наші адреси: [email protected] або ж [email protected], а поштова: 43025, м. Луцьк, просп. Волі, 13, «Цікава газета на вихідні».
Оксана КОВАЛЕНКО,
мама
