Хірург Юрій Хавер провів у зоні АТО понад п’ятсот операцій

За «рідного» лікаря хвилювався цілий район

Юрій навіть і не мріяв про жодну іншу професію. Лікарями були батьки. А в цій сфері гени працюють як ніде сильно. Про такий вибір хлопець не пошкодував ні разу, хоча багато чого в роботі зі скальпелем лякало, дивувало, приголомшувало. Але разом із тим радів за кожну вдалу операцію, любив дивитися, коли недавні пацієнти усміхнені виходять уже здоровими з лікарняних дверей. Їм не болить — ​не болить і лікарю.

Юрій Олександрович працював у Миргородській центральній районній лікарні на Полтавщині. Містечко це невелике, менше сорока тисяч чоловік, ще стільки ж живе в однойменному районі. Хірург тут — ​одна із найшанованіших професій. Хоч-не-хоч, але фактично кожна родина рано чи пізно потребує його допомоги. Тому коли у 2015 році Юрій Хавер зник із лікарні, про цю подію заговорили із тривогою.

На медика чекала війна. Два місяці в лісах Житомирщини цивільних лікарів перенавчали на військових, потім був фронт. «На Сході провів майже 14 місяців, — ​розповідає чоловік. — ​Найдовше прослужив у місті Часів Яр на Донеччині. Це приблизно 20 кілометрів від нульових позицій. Мене відразу призначили начальником хірургічного відділення 65-го мобільного військового госпіталю. Відповідав і за нього, і за хірургічну службу, й за групи підсилення, які нам підпорядковувалися. Це чотири районні центри: Бахмут, Костянтинівка, Торецьк і Попасна».

«Виходиш з операційної не в білому, а в червоному від крові халаті, мов різник»

Тут часу вчитися та звикати вже не було. Ти на справжній війні. «Обстановка і час там не на боці лікаря, а, можна сказати, — ​проти. Ще принципова різниця в потребі евакуації пораненого. Його постійно переміщують. Немає одного медика, який веде людину до самої виписки, як ми звикли. Одразу після операції пацієнтів перевозили в центри, де вже далі лікувалися. Абсолютно все відрізнялося від того, до чого ти звик у цивільній хірургії, — ​Юрій пригадує тонкощі роботи у зоні бойових дій. — ​Бувало, що операції тривали по 10 годин без перерви. 5–6 годин — ​то, вважай, норма. Люди по вісім поранень мали нараз. Виходиш з операційної не в білому, а в червоному від крові халаті, мов різник. Не відчуваєш ні втоми, ні голоду — ​лише психоемоційну спустошеність».

 Чоловік волів би забути цей час і здобутий такою ціною досвід, але пам’ять невпинно відтворює побачене. Каже, що стільки понівечених людських тіл і крові, як там, не доводилося бачити за кілька десятиліть практики цивільної хірургії. Резюмує: військова хірургія — ​хороший досвід, але жахливий.

Він пам’ятає чимало складних, майже нереальних моментів, пережитих у хірургічній залі. То під час операції на пораненій нирці виявилося, що вона в бійця взагалі єдина, а він навіть не знав про це. Та найбільше вражала сила духу наших захисників: «Уявіть, у відділення привозять двох важких поранених, а хірургічна бригада одна. Лежить молодий хлопець із відірваною кінцівкою і з останніх сил шепоче пересохлими й покусаними від болю губами: «Я почекаю, оперуйте спочатку мого товариша».

Не раз рятував життя і понівеченим хлопцям з «того» боку барикад, яких привозили у госпіталь. Вони люди, він лікар. Це його обов’язок. Далі полонених сепаратистів забирали відповідні служби.

Сам не втратив жодного пацієнта

За час перебування Юрія Хавера на Сході було виконано понад 1100 хірургічних втручань, він провів близько п’ятисот операцій. Сам не втратив жодного пацієнта, а групи підсилення, підпорядковані хірургові, які опікувалися чотирма райцентрами, мали всього дві смерті. Одного бійця втратили в Торецьку, другого — ​в Попасній. В обох випадках, каже лікар, медики мали досить хороші умови та операційні. Але травми були несумісні з життям: «В Торецьку солдат мав дуже важкі поранення в голову й живіт. Доки рятували черевну порожнину, він помер від черепно-мозкової травми».

Я не думав про те, де мені взяти вату, марлю, шприц, флакон цефтриаксону, пляшку глюкози, бо все було. І прикро, що держава не може зробити так, щоб медичні послуги були доступними для пересічних громадян.

На медичне забезпечення на фронті лікар не нарікає. Після року, проведеного в самому епіцентрі війни, робить висновок, що там на той час була непогана медична база, хоча люди виснажені: «Я не думав про те, де мені взяти вату, марлю, шприц, флакон цефтриаксону, пляшку глюкози, бо все було. І прикро, що держава не може зробити так, щоб медичні послуги були доступними для пересічних громадян».

На його думку, найбільшою проблемою була нестача людських ресурсів. Бракувало лікарів, медсестер, водіїв, санітарок. Не з чуток знає, що багато медиків загинуло в зоні АТО. Чому? Бо фактично кваліфікований хірург виконував роль санітарного інструктора й, грубо кажучи, евакуйовував пацієнта з поля бою.

Мирне життя прийняло, але війна все одно не відпускає

Після демобілізації Юрій Хавер знову став цивільним хірургом. З острахом чекає чергового етапу медичної реформи, роботи в межах госпітальних округів. «Я не зовсім розумію, як усе це працюватиме. Погляньте на наші дороги. Районом ніяк проїхати. Як до нас має добратися пацієнт із защемленою грижею чи перфоративною виразкою, якщо він ледь не за сотню кілометрів? Дуже складно буде діставатися, враховуючи віддаленість госпітального округу й стан наших шляхів».

За «мирськими» клопотами досі не може забути пережитого на Сході: «Там і тут — ​два різні світи, між якими прірва. Який для себе висновок зробив з побаченого й пережитого? Війна не робить людину ні гіршою, ні кращою. Вона просто показує, яким ти є насправді. Там не можна ні сховатися за кимось, ні відійти вбік. Там зовсім інші цінності. Патріотизм, відчуття плеча товариша і братство колективу, в котрому працюєш, — ​мабуть, найбільше моє особисте надбання, яке звідти виніс. Там неабияка концентрація патріотів і неймовірний патріотизм. І від того відчуваєш велику гордість, що мав честь бути серед таких людей, Людей з великої літери. Я усвідомлював, що, повернувшись додому, вже цього не побачу».

За матеріалами bastion.tv, kolo.news.

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.