Станція «Ранок»

Спершу хотіла вигадати, що батько її дитини на війні. Пішов захищати Україну від ворогів. Пішов і зник. Досі не озивається. Але ж тоді почнуть розпитувати про його рід, просити адресу батьків, вишуковувати, випитувати…

Правду? Ні! Нізащо! Її родина надто консервативна для такої правди. О Боже, якщо вона скаже, що завагітніла під час курортного роману з одним синьооким шатеном, у якого навіть не попросила на прощання номер телефону, бо ж залишила свій і була певна: він сам неодмінно знайде її в Києві… Що це було її перше справжнє, може, найпристрасніше, а можливо, і єдине на все життя кохання… Що вона цілком піддалася своїм почуттям і відчуттям, не бажаючи замислюватись про наслідки, насолоджувалася кожною хвилиною, проведеною з коханим…

Провінційна дурепа! Може, й так. Та все ж таки у неї було хай і нетривке, але справжнє щастя. І дитина — ​плід цього щастя. Тож про аборт навіть не думала. Пам’ятає, як кілька її університетських товаришок вдалися до такого гріха і потім дуже сильно каялися, бо майже щоночі їм снилися ненароджені діти із закривавленими очима і простягнутими руками, ніби благали про порятунок. Ні, Галина б точно збожеволіла від такого!

Вирішила нікому нічого не розповідати, поки не вигадає найкращий варіант історії. Чи, зрештою, поки не виросте живіт. Не казала ні шефові фірми, у якій працювала, ні своїм колегам, ні подрузі Марині, разом із якою вже кілька років винаймала в Києві житло…

Вона навіть не була певна, що Богдан — ​це справжнє ім’я батька її дитини. Зрештою, ніхто нікому нічого не обіцяв. Їм просто було добре вдвох. Це був період, епізод, про який він, можливо, вже давно забув. А от вона не зможе… Ніколи.

Погладила себе по животі. Відчула легенькі поштовхи зсередини. Зрозуміла, як сильно любить того, хто живе в ній. Здалося, що от–от розридається від власної любові. Обережно встала і вийшла в коридор. Поки прямувала до вбиральні, мимохіть зазирнула в останнє купе, двері якого були відчиненими. Побачила там двох хлопців у камуфляжах, пляшку горілки на столі і… милиці, що лежали містком між двома нижніми полицями. Коли поверталася, купе вже було зачиненим.

Довго вертілася у своїй тимчасовій постелі, намагаючись обрати якомога зручніше положення, але заснути так і не змогла. Було затісно — ​і тілу, і думкам… Знову закортіло вийти. Біля туалету наштовхнулася на одного із солдатів. Він стояв біля відчиненого вікна і курив. На вигляд йому років тридцять, дуже худий, із неголеним обличчям і втомою в очах.

— Прошу, — ​чемно відступив перед Галиною.

Лише кивнула замість «дякую». Коли ж вийшла, хлопець знову до неї заговорив:

— Кого чекаєш?

— Лікар каже, що дівчинку.

— Це добре. Не відправлять на війну.

Вона промовчала.

— Чоловік хоч не на війні?

— Ні.

— Це добре. Дай Боже, аби пронесло. Бо там немає нічого хорошого.

Хлопець замовк, докурив цигарку й викинув недопалок у вікно. Галина злякалася, що він може піти, залишивши її наодинці з власними гнітючими думками. Тому вирішила сама продовжити розпочату розмову.

— А ви давно на війні?

— Майже сім місяців. Мабуть, стільки, скільки вашій вагітності.

— А ви давно на війні?

— Майже сім місяців. Мабуть, стільки, скільки вашій вагітності.

Галина вмить зніяковіла.

— Повертаєтеся?

— Ні, супроводжую побратима.

— Він поранений?

— Якщо те місце, де раніше була нога, можна назвати раною, тоді так.

Дівчина відчула, як їй до горла підступає клубок. Не знала, що ще запитати, щоб утримати біля себе цього випадкового нічного співрозмовника, та нічого путнього не спадало на думку.

Нарешті хлопець заговорив сам:

— Без ноги можна жити. І без двох живуть. Але для мого друга це велика трагедія. Він пролежав у госпіталі півтора місяця, за цей час тричі намагався накласти на себе руки. Його батьки нічого не знають, бо він завжди їм каже телефоном: «Усе гаразд, живий–здоровий». Хочу відвезти його до себе додому. Може, вдасться знайти якогось психолога, аби повернув йому бажання жити. Ну а поки що рятую його оковитою, хоча й знаю, наскільки це оманливі ліки…

— А дівчина в нього є?

— Колись була. Не стій довго біля вікна, бо можеш застудитися. Мусиш берегти себе і дитину.

Після цих слів хлопець галантно відчинив перед Галиною двері в коридор.

Дівчина повернулася до свого купе і знову спробувала заснути. Але їй це ніяк не вдавалося. Думок удвічі побільшало. Тепер вона розмірковувала про того хлопця, який спить у кінці вагона. Її проблема порівняно з його трагедією просто смішна. Навіть соромно зіставляти…

І раптом — ​мов спалах — ​Галину осінила одна божевільна, позбавлена будь–якого здорового глузду ідея. Запропонувати тому хлопцеві… ну, як би це правильніше сказати… руку і серце, чи що?.. А чом би й ні? Так вона порятує і себе, і його. Хоч би тільки не вийшов раніше за неї… Але як вона собі це уявляє? Увійде вранці до нього в купе, розбудить, стане на одне коліно і скаже: «Прошу, будь батьком для мого байстряти»… Ні, вона таки справді пришелепувата, якщо навіть припускає таку думку. Невже страх перед батьками аж настільки сильний, що готова пов’язати свою долю з першим–ліпшим чоловіком, якого досі навіть не бачила? Як житиме з нелюбом, та ще й інвалідом? Так, це правда, він герой. Але ж не її герой. Бо вона його не кохає. Бо й далі кохає «отого падлюку», який, можливо, після їхнього роману змінив не один десяток дівчат…

Галину розбудив дзвінкий голос провідниці:

— За пів години прибуваємо! Здавайте постіль, вмивайтеся, бо я скоро зачиню туалет!

Дівчина хутко підвелася з ліжка, схопила рушник, вибігла в коридор і… ледь не зомліла. Назустріч, опираючись на милиці, стрибав на одній нозі… її Богдан.

 

Анна БАГРЯНА,
glife.com.ua