У японському селі мешкає... 200 ляльок

Цей невеликий острів не часто відвідують мандрівники, але письменник Дон Джордж, який узявся його дослідити (на Сікоку виросла його дружина), як сам висловлюється, здається, забрався туди, куди нога туриста взагалі ніколи не ступала. Вчепившись у кермо взятого напрокат автомобіля, він обережно їхав вузькою дорогою через гірську долину, яка згодом привела його до підвісного мосту, сплетеного з виноградної лози.

Він проїхав повз безлюдне село Нагоро з десятком будинків, що небезпечно нависли над річкою на металевих палях, подолав крутий поворот і побачив неподалік три фігури. Вони сиділи, обпершись об електричний стовп. На них були гумові чоботи, прості селянські штани і куртки. На руках — білі рукавички. На головах — бейсболки. Все б нічого, але в їхніх позах було щось неприродне. Не зовсім людське. Згодом, коли під’їхав зовсім близько, то зрозумів, що це не люди. Їхні пухкі обличчя були зроблені з білої тканини, замість очей — ґудзики, а брови вишиті чорними нитками. Трохи далі була ще одна фігура в людський зріст, яка штовхала тачку. Інша поруч виривала в полі бур’яни. Ще п’ятеро сиділи на лавці біля автобусної зупинки…

 Подорожуючи віддаленими куточками Сікоку, письменник Дон Джордж потрапив до села, населеного… опудалами. Спершу було неабияке здивування, а потім знайомство з Аяно Цукімі — господинею цих незвичних ляльок. Це був 2013 рік. Чоловік мандрував зеленими долинами у північно–східній частині острова, куди автомобільну дорогу проклали лише 50 років тому.

Аяно Цукімі розповіла: «Я тут виросла, але, коли вчилася в старших класах, переїхала з батьками до Осаки. Там жила, вийшла заміж, народила дітей. У якийсь момент батьки повернулися сюди, а після смерті матері і я — щоб допомагати батькові. Це було в 2002–му. Тоді й зробила першого какаші…». Так японці називають фігури, які селяни ставлять на полі або в городі, щоб відлякувати птахів. Одним словом, опудало. Ним Аяно Цукімі спочатку боролася з пернатими, коли помітила, що вони скльовують проросле насіння. З цією ж метою зробила згодом ще декількох. А потім померла її сусідка, що жила в будинку через дорогу, і вона дуже за нею сумувала, бо звикла щодня з жінкою розмовляти. Тож зробила ляльку, схожу на неї. І тепер знову мала з ким вітатися вранці.

Я впізнаю у них людей, які вже пішли з життя, і це добре, що вони й досі поруч із нами.

Час минав. Вмирало все більше і більше сусідів. Щоб зберігати пам’ять про них, вигадлива японка почала робити ці витвори. Так односельці начебто продовжували жити поруч із нею. В якийсь час з’явилася фігура матері, з якою вона щодня говорить.

За словами Аяно–сан, на створення кожної потрібно приблизно три дні. Вона починає з обличчя — бере квадратний клапоть еластичної білої тканини і натягує його, обертаючи навколо шматка ватину, яким зазвичай набивають ковдри. Потім з нього робить носа, пришиває ґудзики на місце очей і вміло заколює та зшиває тканину так, щоб вийшли губи. Вуха, за словами майстрині, потребують особливого підходу, тому приділяє їх формі велику увагу, оскільки хоче, аби її какаші добре чули. Щоб вийшли руки і ноги, вона обмотує дротом згорнуті газети. На тулуб потрібно їх чимало. Коли тіло готове, жінка ретельно одягає ляльку — всі речі їй привозять або надсилають шанувальники з усієї Японії. Нарешті вона поміщає нову фігуру туди, куди заздалегідь запланувала. Дротяний каркас дає можливість надати позі опудала природності.

З часу першого знайомства письменник щовесни повертається до Нагоро.

З часу першого знайомства письменник щовесни повертається до Нагоро. Тепер, за його словами, сюди приїжджають й інші іноземці. Аяно Цукімі стала знаменитістю. Німецький режисер у 2014 році зняв про цю японку короткий документальний фільм, про неї написано з десяток статей. Дехто з авторів часто вживає слово «моторошний», коли описує, що побачив. Однак Дон Джордж дивиться на те, що робить Аяно–сан, зовсім інакше, вважаючи, що вона наповнює какаші не тільки ватином і газетами, а й своїм мистецтвом, душею, любов’ю і дорогими спогадами.

Історія села Нагоро не унікальна. Таке відбувається із сотнями інших невеличких поселень по всій Японії. Діти підростають, їм не до вподоби сільське життя, їх ваблять спокуси великих міст — комфорт, робота, розваги. Вони їдуть і більше не повертаються. Аяно Цукімі вирішила відновити населення свого рідного села за допомогою опудал. У цьому — символ Сікоку, приголомшливо красивого, але закинутого і збіднілого острова, населення якого справляється із повсякденними проблемами з властивими їм стійкістю та винахідливістю. Селяни вирощують рис, японські апельсини міко, гриби шиїтаке, пшеницю, помідори — так, як вони це робили протягом багатьох століть…

Острів відомий 88 буддистськими храмами, до яких приїжджають паломники з близьких і далеких місць, щоби вшанувати пам’ять засновника однієї зі шкіл японського буддизму сінгон–сю Кобо Даіші. Місцеві жителі зустрічають їх усмішками і поклонами, пропонуючи продукти в дорогу.

Щодо опудал, то вже інша жителька села сказала досліднику: «Спочатку вони трохи лякали і нас, і приїжджих. Але поступово стали мені подобатися. Мають вони щось заспокійливе. Я впізнаю у них людей, які вже пішли з життя, і це добре, що вони й досі поруч із нами». Таких фігур Аяно Цукімі вже зробила майже 450. Приблизно кожні три роки доводиться їх замінювати новими. Наразі в селі живе 27 людей і 200 какаші. А ось чи поїде жінка звідси, коли помре батько? На це японка відповідає так: «Не думаю. Мені тут добре. Я серед друзів».

Марина ЛУГОВА.

За матеріалами сайту www.bbc.com.