Нарешті вони нерозлучні.
23 роки шлюбу Новаків з Волині: «Я тебе люблю більше, ніж учора, і менше, як завтра»
Ніхто, крім тебе Так освідчується на третьому десятку літ свого шлюбу подружжя — Ірина і Сергій Новаки, котрі живуть у селищі Колки Маневицького району на Волині. Їхнє кохання було випробуване багатьма розлуками. Адже чоловік відслужив майже 16 років в армії і за цей час побував у багатьох гарячих точках не лише Європи, Азії, а й Африки. Він — учасник АТО
«З Іриною зустрічався майже рік, а мене все ще не відпускало перше шкільне почуття»
Навіть після строкової служби, як розповідав Сергій, він залишався дуже сором’язливим — підійти до дівчини, а тим більше заговорити з нею було непросто. І їхнє з Іриною знайомство цим позначене.
— Це сталося на дні народження моєї двоюрідної сестри у Колках, — пригадує чоловік. — Вийшло так, що ми з Іриною сиділи за одним столом, але не зовсім поруч. І тут мені кажуть: «Підсунься ближче — що ти на рогу притулився». А дівчина ще мене і «вколола»: «А він боїться, що я його вкушу». Ці слова зачепили, і я вже сміливіше всівся біля неї. Додому Ірину проводжав (моя дружина родом із Рожища, а в наше селище після закінчення Луцького культосвітнього училища одержала направлення на роботу в музичну школу — вчить дітей на бандурі грати).
Вони з Іриною зустрічалися вже майже рік. Хлопець розумів, що дівчина чекає якогось подальшого кроку з його боку. А в нього планів, щоб одружуватися, не було ніяких, оскільки думав «стати перш на ноги». Хотів вчитися, побудувати дім, а тоді вже створювати сім’ю.
—І в той же час, — каже сьогодні чоловік, — я відчував, що Ірина — не просто близька мені людина, а «моя» людина, котра буде з тобою, як мовиться, і в радості, і в горі. Але одного разу вона почула від мене навіть таке: «Не можу сказати, чи люблю тебе у повному розумінні цього слова — щоб це говорили і розум, і душа». Справа в тому, що я — однолюб. Із шкільних літ у мене були перші почуття. Правда, я не наважувався підійти до своєї симпатії, тож вони так і залишилися заочними. Та зустрічаючись згодом із кимось (уже і з Іриною), я мав перед очима образ свого ідеалу дівчини з юності. Тому і своїй майбутній дружині сказав таке.
Хіба дружина — це завада у навчанні чи досягненні якоїсь мети у житті? Якщо Ірина дійсно «моя» людина, то сім’я буде тільки на користь.
Момент, погодьтеся, не з приємних. А Ірина сама тепер із цього приводу по–жіночому розсудливо каже:
— Сергій тримав цю першу любов у потаємній «кишеньці» свого серця. Але почуття були без взаємності. Тож я з часом ту «кишеньку» заповнила. Так народилося наше кохання, а з нього — троє діток — Ярослав, Ігор, Юліана.
20 липня 1997 року зареєстрували вони свій шлюб. Його прискорила печальна подія — батько Сергія був дуже хворий, лікарі відпустили йому два місяці на життя. І ось бабуся юнака каже йому: «У тебе матері нема (вона втопилася, коли Сергій мав лише 5 літ. — Авт.). Ти знаєш, що скоро і тата не стане — нехай він буде спокійний, що ти не один залишаєшся, що в тебе є сім’я». І після цих слів він, той, хто хотів «перш стати на ноги», а тоді женитися, як зараз пригадує, подумав: «Хіба дружина — це завада у навчанні чи досягненні якоїсь мети у житті? Якщо Ірина дійсно «моя» людина, то сім’я буде тільки на користь». І він освідчився їй, запропонував руку й серце. Хоч повінчалися вони у зв’язку із трауром (батька таки не стало) лише через рік.
«Наше подружнє життя — розставання за розставанням»
Про Сергія Новака могла б бути окрема публікація як про чоловіка, якому випало побувати у багатьох гарячих точках. Після строкової служби, що проходила в Маріуполі, він повернувся додому. А це 1991 рік. Союз розвалився. Хотів вступати до Академії внутрішніх справ у Києві, але не склалося, бо до медкомісії не допустили через проблеми із зором. Тож став студентом–заочником Волинського інституту економіки і менеджменту.
— Коли вже мав диплом бакалавра, — розповідає Сергій, — потягнуло мене в армію. Пройшов підготовку у Бердичеві і був зарахований до складу Миротворчої місії — в листопаді 1994–го поїхав у колишню Югославію, в Сараєво. Уже, як одружився, то заробляв у Чехії, бо ж задумав перебудувати батьківську хату, потрібні були кошти. Разом із дружиною створював затишок для сім’ї. А потім — зустріч із товаришем, з котрим разом були у Сараєво. Від нього дізнався, що є можливість поїхати у складі Миротворчої місії в Ірак. І я пішов служити в армію — у Журавичах Ківерцівського району стояла військова частина. А вже звідти у 2003–му поїхав в Ірак. Коли повернувся, то нашу частину розформували. Дослужував у Володимирі–Волинському. Звідти міг раз на два тижні на якусь добу додому вирватися. Бо ж тут — дружина, дитина — наш старший син.
Чоловік бачив, що таке життя порізно не може продовжуватися. Тож як тільки–но вийшов строк контракту, звільнився. Але на цьому розлуки подружжя Новаків не закінчилися. Армія назовсім ще не скоро відпустила Сергія. Він знову йшов служити. І знову подавав документи на поїздку в гарячі точки. Цього разу потрапив у Ліван. Повернувся через вісім місяців у 2006–му. Працював якийсь час у підрозділі Міністерства надзвичайних ситуацій спочатку в Луцьку, потім — у Маневичах. Це вже, вважай, вдома, ближче до сім’ї.
— І ще раз я повернувся в армію, — розповідає Сергій, — маючи сорок років. У 2013–му. Служив у вертолітній частині, яка дислокується в Бродах на Львівщині. Звідти потрапив у зону АТО. Чотири рази вилітав на Схід України. Усього дев’ять місяців бойового хрещення.
Але найдовша розлука у Новаків була ще попереду. Сергій потрапив у склад Миротворчої місії на Африканський континент — у Ліберію…
Із січня 2018 року Сергій Новак працює в Колківській селищній раді — займається військовим обліком. Це не те, як каже, до чого душа лежить, але всі мінуси компенсуються тим, що нарешті вдома. Йому не довелося бачити, як ріс старший син Ярослав — зараз він студент факультету ракетобудування Київського політехнічного інституту. Тож хоче, аби менші ставали на ноги на його очах.
«Не рахувала днів розлук, а лише зустрічей»
Шлюбові Новаків скоро 23 роки. Це багато і мало. Мало, якщо взяти до уваги те, що пам’ять подружжя зберігає кожну мить, починаючи з їхнього знайомства: якими вони тоді були, чим сподобалися одне одному. Ірина, зокрема, каже:
— Коли ми познайомилися, Сергій був дорослий, зрілий мужчина, котрий пройшов не лише строкову службу, а й Миротворчу місію в Сараєво. Мене він дуже вразив своєю чоловічою харизмою, врівноваженістю, щирою усмішкою.
Залишатися самій, і то не один день, місяць — це ж непросто? Коли про це зайшла мова, жінка висловилася так:
— А я була з дітьми, з нашим будинком, клопотами і берегла домашнє вогнище — підтримувала його, наповнювала любов’ю. Я знала: де б не був Сергій, він завжди поспішає додому, де його чекає тепло, любов, повага, шана і вдячність.
І насамкінець додала:
— Якби не було таких розлук, — розмірковує Ірина, — ми б не навчилися берегти наші почуття, цінувати їх. Може б, не було тоді ось такого освідчення, «підказаного» бразильським письменником Пауло Коельо в його романі «Заір»: «Я тебе кохаю більше, ніж учора, і менше, як завтра». І я часто промовляю ці слова, і Сергій. Ми дорожимо кожною хвилиною, прожитою разом.
