Щоб цього не сталося, треба розробити дорожню карту розвитку сільського господарства в Україні...
Щоб цього не сталося, треба розробити дорожню карту розвитку сільського господарства в Україні.
Микола ЗИЗЮК
Стаття О. Книша «Програма розвитку особистих селянських господарств» (ОСГ), надрукована в газеті «Волинь» 27 грудня 2005 року, викликала в мене певні асоціації, роздуми про подальшу долю нашого сільського господарства, яка мені, в минулому голові колгоспу, начальнику відділу обласного управління, а нині пенсіонеру, власнику успадкованого паю розміром 3 гектари орної землі та 0,7 гектара сінокосів, не байдужа. Окрім того, гектар землі числиться в так званому особистому господарстві (ОСГ). Програма нібито пронизана щирим бажанням допомогти стати на ноги особистим селянським господарствам (ОСГ) шляхом створення різних за призначенням допоміжних кооперативів та інших заходів. Залишилось розробити механізми втілення їх в життя. Але це досить складна справа. За моїми спостереженнями, потенціал зростання виробництва продукції в ОСГ майже вичерпаний — сапка потребує заміни на трактор. Майже всі роботи проводяться вручну, наприклад, під цукрові буряки — від внесення добрив і до завантаження буряків на транспорт. По нашій Оваднівській сільраді посівна площа цукрових буряків зменшилась у 10 разів і сіє його лише кожна п’ята сім’я. Политий солоним потом стає гірким і дорогим для селянина цукор. Для тих читачів, що поверхнево прочитали або призабули порівняльні цифри, наведені в статті О. Книша, нагадаю, що в області налічується 230237 особистих селянських господарств, посівні площі яких займають 276 тис. гектарів, що становить 53% в загальній структурі посівних площ. Тобто на кожне ОСГ припадає в середньому по 1,2 гектара. А у 2004 році виробництво сільгосппродукції в ОСГ становило майже 80%, валовий збір зерна — 45%, цукрових буряків — 63% і картоплі — майже 100% в структурі усіх сільськогосподарських виробників. За попередні п’ять років виробництво продукції в ОСГ зросло на 14%, проте протягом останніх трьох років спостерігається зменшення питомої ваги їх продукції, що зумовлено більшою ефективністю виробництва великих товарних підприємств. Фізіологічна потреба людини в м’ясі становить близько 80 кілограмів на рік, а середній українець споживає його половину до потреби. Щоб зменшити дефіцит м’яса, Ю. Тимошенко, будучи прем’єром, запропонувала знизити ввізне мито на цю продукцію, проти чого різко виступили О. Мороз, П. Симоненко і К. Ващук, мотивуючи тим, що іноземні товаровиробники в конкуренції знищать нашого селянина. Як покрити нестачу цієї продукції, ніхто з цих «профі» конкретно не запропонував. Кожен, хто займався виробництвом тваринницької продукції, підтвердить, що подвоїти виробництво м’яса при найсприятливіших умовах можливо не скоріше, ніж за п’ять років. При теперішній культурі землеробства врожайність в основному залежить від природньої родючості грунтів та кліматичних умов. Тож надіятись на стабільно високі врожаї безперспективно. Виснажена багаторічним споживацьким використанням земля потребує належного обробітку, удобрення, хімічного захисту тощо. Україна може потроїти виробництво зерна, цукру, тваринницької продукції і продавати її за кордон. Але для цього потрібно, перш за все, щоб виробництво цієї продукції було рентабельним. В рослинництві потрібно впроваджувати номінальні матеріально-технічні затрати для одержання оптимальних врожаїв. В Німеччині існують агрофірми, які вносять добрива, ядохімікати під задану величину врожаю. У нас нижній рівень рентабельності врожайності становить для зернових — 45—50 центнерів з гектара, цукрових буряків —350—400, а оптимальний для зернових — 60—70, для цукрових буряків — 500—600 центнерів з гектара. У невеликих господарствах продукція нерентабельна, отже і дорога. Безкінечно підвищувати ціни на товар малоефективно, бо попит на нього через низьку купівельну спроможність населення буде зменшуватись. З огляду на багато факторів науково-технічний прогрес, а отже і прибуток, в промисловості завжди випереджує прогрес сільського господарства. Для вирівнювання економіки в цих галузях європейські країни надають субсидії сільськогосподарським виробникам. Таке ж вирівнювання економіки, тільки шляхом регулювання цін на сільгосппродукцію, техніку, пальне тощо, здійснювалось в колишньому Союзі. Крім того, видавались низькопроцентні кредити, які часто-густо списувались окремим колгоспам наприкінці п’ятирічки. Держава безоплатно проводила водну і хімічну меліорацію, через п’ять років — агрохімічне обстеження грунтів. Теперішні носії владних структур ведуть між собою запеклу і виснажливу борню за дохідні «брильянтові» крісла. Бої проходять з перемінним успіхом, а справа від цього тільки програє. Дивно, але факт, що протягом існування незалежної України в державі так і не розроблено навіть примірного плану розвитку сільського господарства хоча б на найближчі роки. Тож який сенс розводити балачки навколо субсидій для нього? І куди врешті-решт направляти ці субсидії? Цього ніхто і приблизно сказати не зможе. І правий міністр фінансів Віктор Пинзеник, сказавши, що навіть мізерні гроші, які виділяються на сільське господарство, зникають, як вода в піску. Тому в державі уже давно назріла потреба розробки державного плану розвитку сільського господарства. В склад комісії повинні ввійти високопрофесійні фахівці, які не потраплять під небезпеку змін урядів, які тепер набули прискореного характеру. Кожна з чотирьох грунтово-кліматичних зон України має свій специфічний набір провідних визначальних сільгоспкультур. Зокрема, на Поліссі — це льон. Він — справжній грошовий клондайк для Полісся. Коли за часів хрущовської політичної та економічної відлиги були встановлені стимулюючі закупівельні ціни на льонопродукцію, галузь почала швидко розвиватись і стала досить прибутковою. Слід підкреслити, що всі технологічні операції від посіву до одержання волокна проводились в господарстві. Льонарство зачахнуло після того, як соломку почали відвозити на льонозаводи, де держава присвоювала собі левову частку прибутку. На користь переробки рослинницької та тваринницької продукції в господарстві говорить приклад відомих за межами Рівненської області колгоспів Плютинського і Воловикова, які стали могутніми й індустріалізованими завдяки переробці продукції на власних консервних заводах. Овочі, від яких інші господарства жахалися, як від кари Божої, у них давали колосальні прибутки. Водночас ці приклади говорять на користь створення великих товарних господарств, агрофірм. На даний час землю майже повсюдно розпаювали, нанесли межі на мапи, оформили документацію на право власності. На цьому процес розпаювання призупинився. Поки проводили розпаювання, усе рухоме і нерухоме майно, в тому числі техніку та будівлі розтягнули. Через те селяни, які не мають засобів для обробітку землі, здали її таким же «безлошадним» і бідним орендарям. Очікуване споріднення селянина із землею і демократією не відбулося, навпаки — ми стали свідками відчуження між ними. Держава самоусунулась від виробництва сільськогосподарської продукції і пустила його на самоплив, зваливши усі незгоди на плечі селян. Комісії по розробці державного плану потрібно перш за все визначитись в найбільш доцільних економічно обгрунтованих розмірах землі, яка знаходиться в землекористувача, для раціонального використання техніки та прогресивних технологій. Очевидно, що основою формування великотоварних господарств стануть земельні паї та окремі фермерські господарства. Відсутність дотування сільськогосподарського виробництва унеможливлює його розвиток. Галас про паритет цін — ніщо інше, як відволікаючий від правильного вирішення проблеми маневр. Яким чином будуть розподілятись субсидії — на гектар землі, вироблену продукцію, на придбання техніки тощо, — повинно бути чітко визначено державою. Потрібно скористатись досвідом Європи, враховуючи при цьому українські особливості. Реалізація плану розвитку сільського господарства потребує великих коштів. Вони є, але знаходяться в руках грабіжників. Найважливішим пунктом передвиборної програми Віктора Ющенка була обіцянка: повернути крадене його власнику — народу. Після ж виборів він усе робить, щоб узаконити привласнене майно за злодіями. Після того, як прем’єр Тимошенко почала витрушувати кишені в олігархів, у тому числі в наближених до Ющенка, він відправив її у відставку, започаткувавши тим самим владну кризу, яка вдарила бумерангом перш за все по ньому. Ну, а як зробити ціни на продовольчі товари вигідними для виробника і споживача, ми теж говорили — потрібно субсидіювати сільськогосподарського виробника. При цьому увага держави повинна бути в однаковій мірі зосереджена на розвитку всіх форм сільськогосподарського виробництва — від невеликих до крупнотоварних. Бо куди ж це годиться, що в деяких країнах люди вирощують сільськогосподарські культури на осушеному морському дні, а ми наші родючі землі перетворили на українські прерії.
