Сьогодні виповнюється 75 років Олексію Дмитровичу Добку...
Сьогодні виповнюється 75 років Олексію Дмитровичу Добку.
Василь КУШНІР, член Асоціації незалежних письменників
Народився він на Львівщині в родині колишнього вояка Української Галицької Армії і відомої на всю округу вишивальниці і писанкарки Марії Василівни. У квітні 1935 року сім’я Добків переїхала на Волинь у село Верба біля Володимира, де пройшли дитячі і юнацькі роки ювіляра. Олексій з ранніх літ був під враженням розповідей батька про національно-визвольну боротьбу українців у буремні двадцяті роки. Не поділяла сім’я рожевих надій більшості односельців на щасливе життя під владою «визволителів». А згодом фашистська окупація, звірства завойовників. Діти війни мужніли не по роках. З наближенням фронту німці виселяли місцеве населення в тил. Тому сім’я Добків повернулася у Вербу на зруйноване обійстя тільки після відступу фашистських військ за Буг. На цей час припадає нова хвиля наступу на селян, організовуються колгоспи, розкуркулюються і вивозяться господарі. Працюючи секретарем судового засідання Оваднівського районного суду, він не раз спостерігав жахливі картини розправи імперської машини над беззахисними людьми. Все це болючим терням вкарбувалось у серце молодого українця. У 1951—1954 роках відбував військову повинність у складі будівельних батальйонів, які споруджували стратегічні об’єкти «необьятной Родины» нарівні із зеками. Повернувшись з війська, одружився, закінчив Вінницький будівельний технікум і Московський народний університет мистецтв. Працював понад чверть століття старшим інженером-будівельником будівельно-монтажного управління облспоживспілки. Народилися діти, а згодом дочекався і онуків. Проте пам’ять не давала відчути себе щасливим. Втрачається духовність, забуваються обряди, звичаї, переоцінюються цінності, губляться ідеали, поширюється зневіра. А з репродуктора блюзнірськи, як насмішка, звучить: «Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек». Тому інстинктивно народжуються пародії на гімни Союзу і України, які також надійно заховуються «до кращих часів», у настанні яких Олексій Дмитрович ні на секунду не сумнівався. І ось 18 червня 1989 року у селі Пляшева під Берестечком на Козацьких могилах розлилося людське море під маєвом національних синьо-жовтих прапорів. Тут вперше сучасні українці-волиняни усвідомили себе приналежними до великого українського народу. З цього часу Олексій Добко на весь голос заявив про себе як переконаний і послідовний патріот Батьківщини. На установчій конференції Народного Руху України 20 серпня того ж року прозвучала і співдоповідь Олексія Добка. З того часу він не сходить з політичної арени в житті міста і області. Бере активну участь у заходах національно-патріотичних сил. У волинських видавництвах виходять його книги: збірка поезій «На хвилях Стиру» (1992 р.), історично-трагічна повість «Три тополі» (1993 р.), збірка пісенної поезії «Благовіст» (1995 р.). Увійшов О.Добко в українську літературу і як аналітик та публіцист працею «Час назрів» (1998 р.), у якій, спираючись на численні архівні документи та свідчення потерпілих, аналізує хід суспільно-політичних та соціально-економічних процесів на Україні. Олексій Добко був депутатом міської ради, редагував часопис Волинської організації Республіканської партії «Волинь-акценти», продовжує літературну діяльність. Його книги «Благовіст», «Три тополі», «Час назрів» виходять другим виданням, розширені і доповнені. Хто прочитає його книгу «Досить!», той уже не зможе далі «скніти рабом», бути волом в ярмі імперського воза. Проте особлива заслуга Олексія Добка в тому, що він зумів організувати навколо себе однодумців-літераторів, і 5 червня 2002 року було створено обласну Асоціацію незалежних волинських письменників ім.Павла Чубинського, головою Провідної ради якої і був обраний одноголосно Олексій Добко. Та не лише в літературі залишив назавжди свій слід Олексій Добко. Він автор проектів і головний будівничий храмів у селах Буяні, Городище-1 Луцького, у селі Сокиричі Ківерцівського районів, в Рожищі і Колках, був організатором і співавтором спорудження пам’ятників у Луцьку. А в 2004 році 23 червня на Замковому майдані відкрито величний монумент жертвам комуністично-більшовицького злочину — розстрілу в’язнів Луцької тюрми у перші дні війни. Багато зробив, щоб цей пам’ятник було створено, Олексій Добко. Віриться, що нові книги ювіляра розлетяться по світу будити до праці на благо Вітчизни нові покоління українців.
