БУДІВНИЧИЙ, ПОЕТ, ПАТРІОТ
Сьогодні виповнюється 75 років Олексію Дмитровичу Добку...
Сьогодні виповнюється 75 років Олексію Дмитровичу Добку.
Василь КУШНІР,
член Асоціації незалежних письменників
Народився він на Львівщині в родині колишнього вояка Української Галицької Армії і відомої на всю округу вишивальниці і писанкарки Марії Василівни. У квітні 1935 року сім’я Добків переїхала на Волинь у село Верба біля Володимира, де пройшли дитячі і юнацькі роки ювіляра.
Олексій з ранніх літ був під враженням розповідей батька про національно-визвольну боротьбу українців у буремні двадцяті роки. Не поділяла сім’я рожевих надій більшості односельців на щасливе життя під владою «визволителів».
А згодом фашистська окупація, звірства завойовників. Діти війни мужніли не по роках. З наближенням фронту німці виселяли місцеве населення в тил. Тому сім’я Добків повернулася у Вербу на зруйноване обійстя тільки після відступу фашистських військ за Буг. На цей час припадає нова хвиля наступу на селян, організовуються колгоспи, розкуркулюються і вивозяться господарі.
Працюючи секретарем судового засідання Оваднівського районного суду, він не раз спостерігав жахливі картини розправи імперської машини над беззахисними людьми. Все це болючим терням вкарбувалось у серце молодого українця.
У 1951—1954 роках відбував військову повинність у складі будівельних батальйонів, які споруджували стратегічні об’єкти «необьятной Родины» нарівні із зеками. Повернувшись з війська, одружився, закінчив Вінницький будівельний технікум і Московський народний університет мистецтв. Працював понад чверть століття старшим інженером-будівельником будівельно-монтажного управління облспоживспілки. Народилися діти, а згодом дочекався і онуків.
Проте пам’ять не давала відчути себе щасливим. Втрачається духовність, забуваються обряди, звичаї, переоцінюються цінності, губляться ідеали, поширюється зневіра. А з репродуктора блюзнірськи, як насмішка, звучить: «Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек». Тому інстинктивно народжуються пародії на гімни Союзу і України, які також надійно заховуються «до кращих часів», у настанні яких Олексій Дмитрович ні на секунду не сумнівався.
І ось 18 червня 1989 року у селі Пляшева під Берестечком на Козацьких могилах розлилося людське море під маєвом національних синьо-жовтих прапорів. Тут вперше сучасні українці-волиняни усвідомили себе приналежними до великого українського народу. З цього часу Олексій Добко на весь голос заявив про себе як переконаний і послідовний патріот Батьківщини.
На установчій конференції Народного Руху України 20 серпня того ж року прозвучала і співдоповідь Олексія Добка. З того часу він не сходить з політичної арени в житті міста і області. Бере активну участь у заходах національно-патріотичних сил.
У волинських видавництвах виходять його книги: збірка поезій «На хвилях Стиру» (1992 р.), історично-трагічна повість «Три тополі» (1993 р.), збірка пісенної поезії «Благовіст» (1995 р.). Увійшов О.Добко в українську літературу і як аналітик та публіцист працею «Час назрів» (1998 р.), у якій, спираючись на численні архівні документи та свідчення потерпілих, аналізує хід суспільно-політичних та соціально-економічних процесів на Україні.
Олексій Добко був депутатом міської ради, редагував часопис Волинської організації Республіканської партії «Волинь-акценти», продовжує літературну діяльність. Його книги «Благовіст», «Три тополі», «Час назрів» виходять другим виданням, розширені і доповнені. Хто прочитає його книгу «Досить!», той уже не зможе далі «скніти рабом», бути волом в ярмі імперського воза.
Проте особлива заслуга Олексія Добка в тому, що він зумів організувати навколо себе однодумців-літераторів, і 5 червня 2002 року було створено обласну Асоціацію незалежних волинських письменників ім.Павла Чубинського, головою Провідної ради якої і був обраний одноголосно Олексій Добко.
Та не лише в літературі залишив назавжди свій слід Олексій Добко. Він автор проектів і головний будівничий храмів у селах Буяні, Городище-1 Луцького, у селі Сокиричі Ківерцівського районів, в Рожищі і Колках, був організатором і співавтором спорудження пам’ятників у Луцьку. А в 2004 році 23 червня на Замковому майдані відкрито величний монумент жертвам комуністично-більшовицького злочину — розстрілу в’язнів Луцької тюрми у перші дні війни. Багато зробив, щоб цей пам’ятник було створено, Олексій Добко.
Віриться, що нові книги ювіляра розлетяться по світу будити до праці на благо Вітчизни нові покоління українців.
Василь КУШНІР,
член Асоціації незалежних письменників
Народився він на Львівщині в родині колишнього вояка Української Галицької Армії і відомої на всю округу вишивальниці і писанкарки Марії Василівни. У квітні 1935 року сім’я Добків переїхала на Волинь у село Верба біля Володимира, де пройшли дитячі і юнацькі роки ювіляра.
Олексій з ранніх літ був під враженням розповідей батька про національно-визвольну боротьбу українців у буремні двадцяті роки. Не поділяла сім’я рожевих надій більшості односельців на щасливе життя під владою «визволителів».
А згодом фашистська окупація, звірства завойовників. Діти війни мужніли не по роках. З наближенням фронту німці виселяли місцеве населення в тил. Тому сім’я Добків повернулася у Вербу на зруйноване обійстя тільки після відступу фашистських військ за Буг. На цей час припадає нова хвиля наступу на селян, організовуються колгоспи, розкуркулюються і вивозяться господарі.
Працюючи секретарем судового засідання Оваднівського районного суду, він не раз спостерігав жахливі картини розправи імперської машини над беззахисними людьми. Все це болючим терням вкарбувалось у серце молодого українця.
У 1951—1954 роках відбував військову повинність у складі будівельних батальйонів, які споруджували стратегічні об’єкти «необьятной Родины» нарівні із зеками. Повернувшись з війська, одружився, закінчив Вінницький будівельний технікум і Московський народний університет мистецтв. Працював понад чверть століття старшим інженером-будівельником будівельно-монтажного управління облспоживспілки. Народилися діти, а згодом дочекався і онуків.
Проте пам’ять не давала відчути себе щасливим. Втрачається духовність, забуваються обряди, звичаї, переоцінюються цінності, губляться ідеали, поширюється зневіра. А з репродуктора блюзнірськи, як насмішка, звучить: «Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек». Тому інстинктивно народжуються пародії на гімни Союзу і України, які також надійно заховуються «до кращих часів», у настанні яких Олексій Дмитрович ні на секунду не сумнівався.
І ось 18 червня 1989 року у селі Пляшева під Берестечком на Козацьких могилах розлилося людське море під маєвом національних синьо-жовтих прапорів. Тут вперше сучасні українці-волиняни усвідомили себе приналежними до великого українського народу. З цього часу Олексій Добко на весь голос заявив про себе як переконаний і послідовний патріот Батьківщини.
На установчій конференції Народного Руху України 20 серпня того ж року прозвучала і співдоповідь Олексія Добка. З того часу він не сходить з політичної арени в житті міста і області. Бере активну участь у заходах національно-патріотичних сил.
У волинських видавництвах виходять його книги: збірка поезій «На хвилях Стиру» (1992 р.), історично-трагічна повість «Три тополі» (1993 р.), збірка пісенної поезії «Благовіст» (1995 р.). Увійшов О.Добко в українську літературу і як аналітик та публіцист працею «Час назрів» (1998 р.), у якій, спираючись на численні архівні документи та свідчення потерпілих, аналізує хід суспільно-політичних та соціально-економічних процесів на Україні.
Олексій Добко був депутатом міської ради, редагував часопис Волинської організації Республіканської партії «Волинь-акценти», продовжує літературну діяльність. Його книги «Благовіст», «Три тополі», «Час назрів» виходять другим виданням, розширені і доповнені. Хто прочитає його книгу «Досить!», той уже не зможе далі «скніти рабом», бути волом в ярмі імперського воза.
Проте особлива заслуга Олексія Добка в тому, що він зумів організувати навколо себе однодумців-літераторів, і 5 червня 2002 року було створено обласну Асоціацію незалежних волинських письменників ім.Павла Чубинського, головою Провідної ради якої і був обраний одноголосно Олексій Добко.
Та не лише в літературі залишив назавжди свій слід Олексій Добко. Він автор проектів і головний будівничий храмів у селах Буяні, Городище-1 Луцького, у селі Сокиричі Ківерцівського районів, в Рожищі і Колках, був організатором і співавтором спорудження пам’ятників у Луцьку. А в 2004 році 23 червня на Замковому майдані відкрито величний монумент жертвам комуністично-більшовицького злочину — розстрілу в’язнів Луцької тюрми у перші дні війни. Багато зробив, щоб цей пам’ятник було створено, Олексій Добко.
Віриться, що нові книги ювіляра розлетяться по світу будити до праці на благо Вітчизни нові покоління українців.