Собаки в Німеччині щасливі. А в нас?
Написати про це мене спонукав сумний випадок, свідком якого довелося стати. Якось пізно ввечері сім’єю поверталися від друзів. Щойно зачинили хвіртку обійстя, як біля нас ніби з–під землі виріс великий рудий пес зі шкіряним ошийником. Судячи з вигляду, зовсім недавно він мав господарів. Одразу почав довірливо тертися біля ніг, супроводжуючи тротуаром уздовж завантаженої автомобілями траси Ковель — Жовква метрів сто. А потім побіг вперед — і зник
Затим почули глухий удар, гучний скрегіт гальмівних колодок, миттєве дике завивання — і тиша. На обочині біля кущів лежало бездиханне тіло тварини, яка ще кілька хвилин тому, дружелюбно виляючи хвостом, мирно бігла поруч. Ми стояли безпорадні й не знали, кому адресувати свій жаль і невдоволення: навіщо так гнатися! «Шумахер» — винуватець аварії — зупинився.
Але не для того, щоб пошкодувати безневинну тварину. Він, брудно лаючись, почав прискіпливо оглядати зіпсований бампер своєї крутої БМВ, а бездомному й уже неживому псу посипалися прокльони. Дісталося і мені, бо посміла зробити зауваження щодо порушення ним ПДР в частині дотримання певної швидкості, що й спричинило смерть собаки. Потім пошкодувала, що на емоціях не встигла записати номер іномарки водія–грубіяна, хоча сумнівно, чи це щось би дало. У нас, як відомо, часто трапляються аварії, жертвами яких страють не тільки тварини, а й люди, а винуватці стараються втекти з місця пригоди… І такі справи, якщо навіть і знайдуть лихача, затягуються на роки.
Знайомий розповів про випадок, яким був шокований під час першої поїздки в Гамбург. Він побачив, як зупинився рух на дорозі, коли під колеса авто потрапив песик і до нього викликали… «швидку». «Собаки в Німеччині щасливі», — прочитала в одному матеріалі про ставлення до братів наших менших у цій країні: якщо ти заглянув із песиком у кафе поїсти морозива, можеш замовити порцію і для нього. Офіціант залюбки принесе твоєму чотирилапому другові одноразову миску зі смакотою і поставить перед ним на долівці. Попросиш для собаки води — принесе воду.
«Собаки в Німеччині щасливі», — прочитала в одному матеріалі про ставлення до братів наших менших у цій країні: якщо ти заглянув із песиком у кафе поїсти морозива, можеш замовити порцію і для нього.
Багато власників невеликих приватних контор (магазинів, кафе) приходять на роботу з домашніми улюбленцями. І відвідувачі не бунтують. Зайдеш, приміром, у магазин суконь, а тобі назустріч може вийти короткошерста такса, хвостом повиляє, потягнеться. В деяких торгових закладах побачите на барвистій подушечці хазяйського хвостатого друга. Тож це не виняток, а скоріше норма. Розповідали, що якось на відкритій терасі ресторану помітили, як за сусіднім столом сидів чоловік з… великим чорним дворнягою. Пізніше виявилося, що це собака однієї з офіціанток, яка періодично підходила його погладити.
Перший у Європі закон про покарання за знущання над тваринами було прийнято у Великобританії в 1822 році. Наступною таку норму ввела на законодавчому рівні Польща. У 1953–му було засновано Всесвітню федерацію захисту тварин, а у 1959–му — Міжнародне товариство захисту тварин. Після злиття цих двох організацій в 1982 році був прийнятий історичний документ — Всесвітня хартія природи, згідно з якою усім живим істотам повинна бути надана можливість на безпечне існування. А Німеччина першою з європейських країн закріпила захист братів наших менших на конституційному рівні. Німці навіть виділяють у юриспруденції окрему галузь — «права тварин». Є й адвокати, якi спеціалізуються на цьому. Безпритульних собак, що розгулюють вулицями німецьких міст, фактично немає. Ті, від яких відмовилися господарі, живуть у притулках та чекають нового хазяїна. Подібна ситуація і в інших європейських країнах.
Проблема виховання гуманного та відповідального ставлення до звірів і птахів була і є досить актуальною. Адже вважається, що рівень цивілізованості в суспільстві визначається ставленням до літніх людей, дітей і тварин. А в нас у цьому питанні поки що — кам’яний вік… Однак проблиски спостерігаються.
Мій племінник на наполегливе прохання дочки–школярки придбати кішку вирушив не за породистою твариною (тут грала роль не економія коштів), а в притулок для тварин. Виявилося, що у трикімнатній квартирі жаліслива господиня утримувала аж 65 (!) різномастих котиків, чимало з яких мали дуже непривабливий вигляд. Він так розчулився, що не пошкодував для них грошей, а одного вибрав. Пояснив: елітного куплять (у Києві достатньо грошовитих людей), а бродячого мало хто ризикне взяти. «Ми хоч одного ощасливимо!» — сказав племінник, і мене пройняла гордість за його вчинок. Тепер чорно–біла безпородна Челсі виглядає справжньою панною у їхніх скромних столичних апартаментах. Хоч поволі, але рухаємося до цивілізованого світу.