Дівчата-бранки не забули й у Німеччині про нашу національну моду ...
Дівчата-бранки не забули й у Німеччині про нашу національну моду . Їх було дванадцятеро, дівчаток з рівненського села Уїздці, яких спіткала нелегка доля – робота в Німеччині. Дівчата мали усі шанси не потрапити більше в Україну. Але, незважаючи на бідування, вони знайшли собі цікаву розвагу – майстрували вбрання
Ольга ГЕМБІК
МРІЇ ДВАНАДЦЯТЬОХ Одна з них, нині 83-річна Євгенія Петрівна Приступа, часом переглядає остарбайтерські фотографії і думає, що навряд чи подружки вижили б у тому пеклі, якби не молодість. На одній зі світлин напис: „На довгу і добру пам’ять дарую свою знімку тобі, Женю, під час перебування у Германії. Коли зів’яну і умру тут, і в могилу жить піду, тоді візьмеш мою ти знімку, згадаєш подругу свою”. Дівчині Парасці з фото, що навіршувала, як уміла, немає і двадцяти. На перший погляд, вона вбрана у добротну українську вдяганку. Але пані Євгенія стверджує, що те вбрання не справжнє, зрештою, як і дівоча посмішка. Параска стоїть упівоберта, так, щоб мама, якій вона надсилатиме таке ж фото, раділа, що донька жива. Те, що дівчина отримала тяжку травму, рідним в Україні знати було не обов’язково. — Коли американці бомбили військовий завод у містечку Лєнеп, на якому ми працювали, ми будь-що намагалися рятуватися. Головне було - добігти до бомбосховища, благаючи подумки, щоб німецькі наглядачі не встигли зачинити перед носом двері. Парасці й ще одній дівчині не пощастило – обоє залишилися без рук, - розповідає Євгенія Петрівна. ...Напередодні Женя сама вирішила їхати на роботу в Німеччину – не хотіла, щоб постраждала її мама, тато і п’ятеро братів та сестер. Дванадцятеро дівчат з одного села вирішили триматися купи, і будь-що разом повернутися з-за кордону. Дівчата є дівчата - дорогою в Німеччину на кожній станції вони вимінювали ситні домашні коржики на шпильки, намистинки, брошки і коралі, не розуміючи, що роблять дурницю. А коли викидали потовчене печиво, дуже дивувалися, що хтось одразу підбирав ті крихти. ... То вже на місці після роботи замість вкладатися спати вони мріятимуть про чорний хліб. Про білий згадувати було небаченою розкішшю. „Якщо буде білий, то ми краятимемо його тонюсінькими скибками і загортатимемо у чорний”, - мріяла котрась найсміливіша. Часом ці роздуми перебивали нальоти літаків, й дівчата з вереском бігли до виходу з барака, грюкали у залізні двері, щоб старий німець пустив їх до бомбосховища. — Довшого чекання не мала за увесь вік, - каже остарбайтерка. – Поки старий інвалід почує наші верески, поки потрапить ключем у шпарину, проходила ціла вічність. Ми, замотані у ковдри, тремтіли, і благали хутчіш відчинити ті двері. А ще треба було мати щастя неушкодженою дістатися бомбосховища!
ГОЛОДНІ МОДЕЛЬЄРКИ Єдиною розвагою, що її мали дівчата у неволі, було моделювання українського одягу. За роботою вони забували про свої біди, і на голодний шлунок лунало над бараками: „Повій, вітре, на Вкраїну”... Щоб мати таку-сяку тканину, дівчата не соромилися проситися на вихідні до німців у прибиральниці, й брали плату поношеним одягом. Але найчастіше користали з того, що мали під рукою - діставали на військовому заводі дешеву тканину, що нею протирали залізні деталі, грубі нитки для технічних потреб, усілякі клаптики. Не шкодували грошей на гофрований папір - витинали з нього фартушки, гаптували їх намистинками, вирізали стрічки... А потім ще й суворо домовлялися між собою, щоб по черзі носити ту вдяганку. — Коли німці, бувало, запитували, що то за вбрання ми одягнули до костелу, гордо відповідали, що то українська мода, - згадує пані Євгенія. Остарбайтерка каже, що виконала заповіт матері – повернутися на рідну землю, хай би хто там чого не обіцяв. У пані Євгенії здоров’я уже не те, інакше б вона обов’язково відвідала своїх подруг, з якими гибіли на чужій землі й майстрували паперовий одяг. Вона з сумом констатує, що серед живих їх залишилося троє...
