Повінчав подружжя отець Миколай, який свого часу і привів Артема Кованського на священницький шлях.
«Сім’я — це і є перший храм священника»
На продовження цих своїх слів отець Артем Кованський, який служить у соборі Холмської Богоматері міста Луцька, говорить: — Бо якщо ти у родині не можеш дати лад, то як тоді до парафіян звертатися й навчати добру, повазі, благочестивості?
«Духовним вихованням завдячую моїй бабусі»
Артем Кованський виріс у сім’ї військовослужбовця. Свого часу його батько, уродженець Вологодської області (Російська Федерація), служив у Луцьку. Тут познайомився з місцевою дівчиною–українкою, вони одружилися, і в них народився син. Як же так сталося, що він, дитина радянського офіцера, якого не могло обминути комуністичне виховання, обрав священницький шлях? Коли про це зайшла мова, отець Артем розповів:
— Я навчався у Луцькій загальноосвітній школі № 5, яка на той час була російськомовною. До 2001 року і в сім’ї говорив тільки цією мовою. А ось у Юріївській церкві, що на вулиці Стрілецькій, все було по–іншому. Тут Боже слово звучало українською, і я в принципі під час богослужіння вивчав її. А привела мене до храму моя бабуся (Царство їй небесне!) по маминій лінії. Тож своїм духовним зростанням я завдячую саме їй.
Маючи 11– 12 років, хлопчик став паламарем і прислужував у храмі, де вперше почув Боже слово, аж поки не вступив до Волинської духовної семінарії (нині це Волинська православна богословська академія).
— Хоч шлях міг бути зовсім інший, — каже отець Артем. — Навчаючись у школі, я займався пожежно–прикладним спортом. Маючи успіхи, планував навіть стати «еменесником», а у випускному класі помінялись наміри — пішов у семінаристи. У цьому виборі мене підтримав настоятель Юріївської церкви отець Миколай Цап (нині — канцлер Волинської єпархії ПЦУ). Він — мій духівник.
Батько, який по–іншому уявляв майбутнє свого сина, на перших порах боляче зреагував на його рішення. Та згодом, за словами отця Артема, він прийняв цей крок.
«Свою майбутню дружину побачив уперше у Свято-Троїцькому соборі»
Часто семінаристи знаходять свою половинку у своєму ж виші — серед дівчат, які здобувають освіту на регентському відділенні. У Кованських було не так. Вони познайомилися ще тоді, як Артем навчався в семінарії, а його майбутня дружина — в 11–му класі Луцької загальноосвітньої школи №11. Бабуся й мама дівчини відвідували Свято–Троїцький собор і її сюди привели.
— Історія нашого знайомства цікава, — пригадує мій співрозмовник. – Оскільки я навчався в семінарії при соборі, то бував у цьому храмі на богослужіннях. І серед парафіян бачив Катерину, звернув на неї увагу. Але ж, вважав, якось негоже підійти і познайомитися. Виручив випадок. Якось зустрів її біля храму в товаристві дівчини на ім’я Ірина, яка навчалася на регентському відділенні. Привітався з нею. А вже вона представила мені цю незнайомку, яка була, як виявилося, її подругою. Так сталося, що ми тоді швидко розбіглися — кожен у своїх справах. Все ж наші шляхи ще раз перетнулися. Прямую я після вечірньої служби на зупинку транспорту біля ЦУМу і бачу на переході Катерину, яка чекає на світлофорі зеленого вогника. Захотілося заговорити до неї, тож сказав перше, що на думку спало: «Не личить дівчині йти додому самій» (то був грудень — темніло швидко). А дівчина не розгубилася і парирувала: «То проведи..».
Артем жив на проспекті Соборності, Катерина — на вулиці Конякіна. З того вечора і став звичним для них цей маршрут: перш він проводжав її, а вже потім ішов додому.
— О, це була така любов! – матушка вертається спогадом до 2002 року, коли вони почали зустрічатися. — У нас були не лише вечірні прогулянки–проводжання, ми ще й годинами по телефону розмовляли.
Про що говорили? З приводу цього отець Артем каже:
— Про все. Ми пізнавали одне одного, вивчали погляди, уподобання, смаки. Оскільки, я думаю, Катя була закохана, як і я, то для нас найважливішим було лише б почути голос. Це могла бути мова про якісь дрібниці — головне спілкуватися…
«Отець Миколай повінчав нас у Юріївській церкві, де я підлітком був паламарем»
Їхні зустрічі, проводжання і нічні телефонні розмови тривали більше року. А в лютому 2004–го вони вирішили повінчатися. Хоч питання про одруження обговорювалося значно раніше, церковний шлюб, як пригадують, взяли якось спонтанно. І пов’язано це з тим, що мати нареченого й сестра жили в Італії, тож треба було вибрати для такої події час, коли найближчі люди будуть у Луцьку.
— І вийшло так, що вінчалися ми в лютому — в п’ятницю перед Великим постом, коли ще можна було брати церковний шлюб, – розповідає отець Артем. — Місцем цього таїнства стала Юріївська церква. І то не випадково — я захотів так, бо ж у цьому храмі формувався мій духовний світ. Отець Миколай, який і привів мене на священницький шлях, благословив наш шлюб. Хор зібрався святковий, як почули, що я вінчаюся.
О, це така любов! У нас були не лише вечірні прогулянки-проводжання — ми ще й годинами по телефону розмовляли.
Молодята вважали, що цінніше взяти шлюб перед Богом. А, дотримуючись державних законів, уже згодом зареєструвати його. Прийшли до Луцького рацсу 16 квітня, і їх без будь–якої помпезності розписали. Присутні були лише дружка і сват, тобто свідки. До речі, коли молоді вінчалися перед самим постом, то, як зараз пригадують, родичі перешіптувалися: чи, бува, не чекають вони дитину, що так поспішають? Тим часом їхня донечка народилася аж через три роки після одруження. Назвали її Іванкою. Ім’я для дівчинки обговорили ще тоді, коли зустрічалися, тож не довелося вибирати. А як через дев’ять літ після неї Бог дав і синочка, то все вирішилося завдяки Герою Небесної сотні Устиму Голоднюку, котрий загинув у лютому 2014–го. Ще тоді подружжя знало, що хлопчика свого назвуть на його честь.
«Перша моя парафія — у селі Духче Рожищенського району, тут я служив 6 літ»
Через пів року після весілля, 23 жовтня, Артем Кованський був рукопокладений на диякона, а в січні 2005–го, на третій день Різдва, — на священника. Навесні, перед Вербною неділею, його призначили на парафію.
— Це було Духче Рожищенського району, — розповідає отець Артем, — і служив я там 6 літ. Храм тут був новозбудований, і люди хотіли, щоб він належав Київському патріархату, тож владика Михаїл і призначив мене. Але якийсь час за нього йшла суперечка: оскільки в селі є і церква Московського патріархату, то частина вірян теж претендувала на цю новобудову. Тож спочатку я проводив богослужіння на вулиці. Непросто було. І, чесно кажучи, якби не підтримка матушки, не знаю, як би справлявся з переживаннями. Це ж людей усіх не знаєш, а ти молодий священник (21рік!). А ще ж конфліктна ситуація між конфесіями. І коли звертаєшся до парафіян і бачиш серед них обличчя коханої дружини, то на душі легше стає.
Отець Артем добирався на парафію рейсовим автобусом. А це значило, що треба було раненько вставати, щоб о 6–й годині виїхати з Луцька. І матушка з ним. Коли взимку через замети транспорт не йшов до Духча, то, доїхавши до сусіднього села, далі пішки по снігах крокували. Це вже як дружина чекала народження доньки, то мусила відмовитися від таких мандрівок, бо важко їх переносила. А як народилася Іванка й трошки підросла — знову щоразу була у церкві. В отця Артема милий спогад з тих літ:
— Якось під час служби донька побачила мене і вигукнула: «О, Тьомка!» (так мене рідні — мама, сестра — називають). Парафіяни гарно це сприйняли, посміялися…
Нині отець Артем служить у соборі Холмської Богоматері міста Луцька. Коли цей храм заснувався, то настоятель Михайло Онищук покликав його сюди. І це пов’язано з тим, що він сам пече просфорки. Спочатку це було сумісництво — служив і в Духчі, й тут. А з 2011 року вже офіційно тільки в цьому соборі. Матушка Катерина, яка приходить сюди на службу з донькою й сином, як і колись на першій парафії, підтримує його вже своєю присутністю.
… Ми говорили з подружжям про те, якою є (має бути) родина священника, котра на виду у людей.
— Вважаю, що сім’я — це перший його храм. Бо якщо ти у родині, в малому, не можеш дати лад, то як тоді до парафіян будеш звертатися і навчати любові й добру, повазі й благочестивості? Священство приписують до професії. Я ж вважаю, що священник — це практикуючий християнин, який по максимуму виконує Боже слово і тим самим показує взірець: ти сам ідеш шляхом Господа і хочеш привести до нього ще когось, тож інакше бути не може. Якщо ти служиш у храмі, то церковних правил треба дотримуватися і вдома. І якби не матушка Катерина, яка зрозуміє, допоможе, підкаже, підтримає, то мені було б дуже важко. В тому і смисл сім’ї, що вона є опорою.
