97–річний фронтовик щодня дві години робить зарядку

Цьому чоловікові випала нелегка доля — ​довелося пройти дорогами Другої світової війни. Ще юнаком він потрапив на так званий трудовий фронт. Хлопець із глухого російського села Павлівка Рязанської (нині Липецької) області вперше побачив потяг тоді, коли молодь відправляли копати протитанкові окопи.

Потому йому запропонували вступити у винищувальний батальйон: або йдеш «добровільно», або наступного року все одно призвемо повісткою. Так Іван Сокольський потрапив на підготовку в Новосибірськ.

— Взимку 1941–го нас повантажили і відправили на Карельський фронт. У квітні 1942–го офіцерів залишили, а ми пішки вирушили до місця призначення, де стали формувати 233–тю стрілецьку дивізію. Жили в землянках, — ​згадує Іван Іванович. — 15 вересня нас (а це близько 13 тисяч чоловік) за ніч доправили в Сталінград.

П’ять місяців він пробув на передовій навідником 45–міліметрової гармати. За 100–120 метрів уже були ворожі позиції.

— Наприкінці стало особливо важко: ми були в напівоточенні. Але 19 жовтня 1942 року наші вже замкнули кільце. Двічі ми посилали переговірників, і двічі німці відмовлялися здаватися. Врешті, коли вони вже все поїли і почали голодувати, то капітулювали. Це була велика перемога, — ​переконаний фронтовик.

Він і досі дивується, як вдалося вижити.

Пізніше його частину перекинули на Центральний фронт під Курськ. Там щодня доводилося копали траншеї в ріст людини. 5 червня 1943 року біля села Прохорівка почалася битва, у якій було задіяно сотні танків з обох сторін. За день батарея Сокольського втратила 7 гармат із дев’яти і половину розрахунків…

Потім він воював у Кіровоградській, Полтавській, Черкаській, Київській областях. За форсування Дніпра, яке 233–тя дивізія здійснила за чотири кілометри від міста Кременчуга, Івана Сокольського нагородили орденом Слави.

— Коли почалася Корсунь–Шевченківська операція, солдати йшли по коліна в болоті. Звернулися до населення по допомогу, і всі від малого до великого на плечах переносили снаряди. Цивільним давали тільки бронебійні, бо осколкові могли розірватися, якщо впали б, — ​каже Іван Іванович.

Він і досі дивується, як вдалося вижити. Розповідає про такий випадок: якось летів німецький літак і стріляв шрапнеллю. Солдати кинулися хто куди. У невелику траншею вскочили троє. Осколки накрили всіх. Двох було вбито, а Сокольський, який лежав посередині, залишився без жодної подряпини.

Наприкінці війни його послали вчитися на командира танка, випуск кілька разів переносили. Врешті командир порадив Сокольському спочатку отримати звання, а потім звільнятися. Та він так і залишився військовим. Служив у різних містах й осів у Луцьку. Коли в СРСР почали створювати ракетні війська, Івана Сокольського перевели в ракетники (якось йому довелося перевозити ракети з лісу на станцію Рожище). А після розформування частини перейшов на цивільну роботу — ​17 років був інженером у сільгосптехніці.

За все життя він лише двічі їздив відпочивати у Крим.

— Мама жила в селі Павлівка. Мала і корову, й овець. Було ще два брати (один жив у Москві, другий — ​в тому самому селі), але мати мене ждала і сіна накосити, і дров наготувати. 26 разів я проводив у селі відпустку, — ​пояснює Іван Іванович. — ​А там не відпочивав. Тільки приїхав — і одразу то дрова, то трава.

Нині фронтовик має вже 97 років, але доволі жвавий (принаймні на другий поверх піднімався бадьоро і як на такий вік, я навіть зауважив би, швидко). Але все тому, що Іван Іванович досі робить зарядку. І то яку!

— Мучуся, бо болять суглоби. У госпіталі сказали, що це вже вікове і не вилікується. Тільки й рятуюся зарядкою та гімнастикою. Починаю з масажу голови, потім розтираю кожен суглоб на руках — на це йде приблизно 20 хвилин. Усього на гімнастику витрачаю дві години, не менше, — ​дивує мене співрозмовник. — ​Зарядку роблю щодня. Ногу масажую на кільцях, 30 разів витягую ступні. «Ножиці» виконую 90 разів. А ти скільки?