«Усіма дітьми я задоволена. Вони для мене — дар Божий», — каже Лідія Демчук.
Бог благословив 16 дітьми, 75 внуками та 28 правнуками
Середина червня для багатодітної мами із Матейок Маневицького району Лідії Демчук найкраща пора — адже 18–го до неї на гостину, щоб привітати із днем народження, з’їжджається уся численна родина. Цього дня з’явився на світ і її нині покійний чоловік Іван
«Любов» у нас була із самого дитинства»
Позаду у 76–літньої матері–героїні Лідії Власівни 57 років нелегкого і водночас щасливого материнства, яке принесло неймовірну радість, — 16 дітей, 75 внуків та 28 правнуків.
Як поділилася Лідія Власівна, заміж вона пішла рано — тільки–но виповнилось вісімнадцять.
— Зі своїм чоловіком у парі прожили 53 роки, — розповідає жінка. — Він на хуторі біля Матейок жив, а я в Чорнижі. Ми разом пасли кожен свою корову. Тож «любов» у нас була із самого дитинства.
У 1960–му закохані одружилась, а вже наступного року у Демчуків народилась перша донька Люба. А коли діток ставало більше, хату добудували просторішу — на дев’ять кімнат.
Про такий трояндовий букет від найрідніших мріє кожна жінка.
— Не лише була в декретній відпустці, бо раніше доглядали за дітьми тільки рік, — каже моя співрозмовниця, — а й працювала в колгоспі у ланці: копала картоплю вручну, рвала льон та виконувала чимало іншої роботи. Малеча підростала, то і її з собою брала. Чоловік теж трудився на фермі. Шив шлеї коням і випасав їх. І хоч дітей було багато та й мороки з ними, жити, дякувати Богу, із добрим чоловіком було хороше і завше вистачало усього. У нас був трактор, коні, городи, робочих рук теж не бракувало.
Однак жити і померти хочу у своєму селі, бо мені добре в Україні.
У 1990–ті роки, коли країна стала самостійною і тяжко виборювала свою незалежність, про багатодітну матір теж не забували.
— Немає мені на що жалітися: допомагала держава, голова сільради був добрим, і в районі про мене пам’ятали. Все купувала поза чергою як мати–героїня. Дороги не було, то висипали аж до хати. Коли в час скрути не вистачало в магазинах товарів, то мене це не стосувалось: мала всього вдосталь.
«Маю десять невісток, і всі вони дуже добрі»
Нині діти розійшлися по своїх кутках, і Лідія Власівна залишилась одна у великому будинку. Проте про неньку не забувають. Поруч в селі живуть два сини. Інші — у Ківерцях, Гораймівці, Маневичах. Син і донька мешкають в Америці. Щоправда, трьох дітей довелось поховати вже дорослими.
— Маю десять невісток, і всі вони дуже добрі, бо й сама ніколи їх не ображала, — каже жінка. — Хороші і зяті. Із порожніми руками до мене на гостину не їдуть. Нам, батькам, золоте весілля справили у кафе, але спершу не зізналися, а сказали, що їдемо фотографуватися. А самі все вже наготували і тільки нас із чоловіком чекали у Ківерцях. Ми приїхали, а тут всі наші діти з онуками та правнуками виходять із подарунками.
– Маю десять невісток, і всі вони дуже добрі, бо й сама ніколи їх не ображала, — каже жінка. — Хороші і зяті. Із порожніми руками до мене на гостину не їдуть.
Четвертий рік Лідія Власівна проживає без чоловіка. Сумує і часто плаче, згадуючи його, бо мав добре серце. Жінка ще досить активна: порається на городі, ходить по чорниці та ожину, копає картоплю та щоразу приказує: «Усе роблю, адже хіба в селі можна без роботи?».
— Коли коханий ще був живий, то мали свій автомобіль, а тепер сама всюди їжджу маршруткою, — зауважує співрозмовниця. — В Америці — син і донька, які вже мають по четверо нащадків. Чоловік якось був там на запрошення сина. Йому сподобалось, але дуже сумував за домом. Хотіла і я побачити, як там мої діти за океаном, але мене не пустили. Однак жити і померти хочу у своєму селі, бо мені добре в Україні.
Зараз проживаю сама, але мої кровиночки про мене ніколи не забувають: везуть і харчі, й одяг. Тож на долю скаржитись не доводиться і усіма дітьми я задоволена. Вони для мене — дар Божий.
Сергій ГУСЕНКО.
