Щодня Ольга Прищепа у пошуках мін обходить десятки кілометрів.
Жінка, яка розміновує рідну землю
Ольга Прищепа воліє не розповідати, яка сила змусила її, маму двох синів, полишити домівку в столиці й податися туди, де життя може обірватися в одну мить. Не пояснює, чому вирішила, що її справжня робота — не рахувати прибутки й видатки, чим займалася на посаді бухгалтера, не варити запашні борщі сім'ї, а допомагати боронити український кордон
40-літня Ольга воює вже 6 рік поспіль. Починала з добровольчого батальйону, бо в 2014 році в Українській державі, зовсім не налаштованій на війну, не знали, що робити із жінками, які готові захищати значно більше, аніж домашнє вогнище. Тоді у Збройні сили їх просто не брали. Якогось дня побачила в інтернеті оголошення про набір в добровольчий батальйон. Не вагалася — сконтактувала з потрібними людьми, і невдовзі її записали в медичну службу підрозділу імені Джохара Дудаєва. У ньому, окрім чеченців, служили грузини, інгуші, азербайджанці та добровольці з європейських країн. Чеченці працювали інструкторами, готуючи новачків до бою. «Я ніколи не мала справи з військовими. Більшість українців, які вступили в батальйон, — також. Ці люди, які прийшли на допомогу нашій країні, вчили нас усьому: як правильно йти на виконання завдання, тренували і фізично, і психологічно. Тут я пройшла курси з тактичної медицини, тут вперше побачила, як знешкоджують розтяжку, і захопилася цією справою», — розповідає жінка.
На запитання про страх вона відповідає: «Сапер залишається живим доти, доки йому страшно, бо тоді він обережний».
Невдовзі побачила справжнє обличчя війни. Її батальйон потрапив у бій на околиці Катеринівки. Тоді з побратимами вирушила на завдання й гадки не мала, що зустрінеться з окупантами: «Я бачила ворога за 15 метрів. Він стріляв по нас. Думала, ми не вийдемо звідти живими». Таких моментів, коли здавалося, що життя зараз закінчиться, за шість років було в неї не один і не два. Добре пам’ятає випадок, як від ворожого снаряда вибухнула машина з бійцями, що їхала попереду, як вона вискакувала зі своєї автівки, що вже сповзала в кювет, і під кулями бігла до поранених. Їх було багато. Найбільше запав у душу хлопчина з дев’ятьма кулями в тілі. «Він дякував за допомогу, а я ледве стримувала сльози, бо подумки вже прощалася з ним. Дуже рада, що мені вдалося його врятувати та довезти. Він вижив», — знову переживає колишнє Ольга.
Вона дуже красива: з великими виразними очима, з ямочкою на підборідді… Але на передовій має псевдо Кобра: хоч спокійна, та вміє вжалити, якщо заслужать. З 2014-го на її плечі не жіноча сумочка — їй звичніший автомат, замість туфель на підборах — берці. Один із найчорніших спогадів — Дебальцеве у лютому 2015-го. Жінка розказує: «Так багато загиблих та поранених, як там, я не бачила більше ніде. Не встигала усім допомагати. Щоб перев’язувати рани, навіть порвала на собі футболку».
Три роки тому сапер сама підірвалася на розтяжці. Дуже переживала, чи зможе взятися знову за справу: «Щойно повернулася зі шпиталю на позицію, попросила дати в руки гранату — видихнула: страху не було».
Сьогодні на Донбасі Ольгу Прищепу знають як крутого сапера. Після розформування добровольчого батальйону разом із частиною побратимів вона перейшла в підпорядкування Збройних сил України. Служила медиком, але хотіла «на розмінування» (у перші роки була хорошою практиканткою). Каже, що їй відмовляли. Тоді Прищепа зробила по-своєму: записалася на курси саперів і за півтора місяця мала посвідчення фахівця. (Її вчителі навіть казали, що жінка в цій справі має переваги, бо уважніша й терплячіша, аніж чоловік.) Тож свій міношукач вона виборола, та ще й не «найгірший»: служила спершу командиром відділення. Тепер сержант інженерного взводу одного з підрозділів ЗСУ Ольга Прищепа щоранку одягає каску, бронежилет, бере щуп, міношукач (він «відчуває смерть» до глибини 20–30 сантиметрів) — і на роботу. Пояснює, що щуп дає зрозуміти, яка саме міна у землі і чи можна її знешкодити не підриваючи. Каже, буває, за тиждень міношукач не знаходить нічого, а іноді роботи по горло. Три роки тому сапер сама підірвалася на розтяжці. Дуже переживала, чи зможе взятися знову за справу: «Щойно повернулася зі шпиталю на позицію, попросила дати в руки гранату — видихнула: страху не було».
Єдина у батальйоні пані–сапер, розказує, що найнебезпечніше лежить уздовж доріг. Міни можуть здетонувати будь-якої миті від одного лише руху машини. «Вони часто сховані в кущах, біля дерев, тож потрібно працювати повільно і довго. Навіть після закінчення війни для мене тут роботи вистачить», — виважує слова жінка, перекреслюючи цим усі можливі запитання про плани. Тим більше, тил у неї надійний. Каже, коли йшла на війну, меншому її хлопчику було всього вісім і він її зрозумів: «Тепер синам 13 і 23. Я рідко буваю вдома. Тож зростають самостійними. Вони добре знають, чому мама тут. Я — їхня гордість, а вони — моя».
За матеріалами armyinform.com.ua, expres.online.
