ТАЄМНИЦЯ ПАРЛАМЕНТСЬКОЇ НОЧІ: як із Верховної Ради виносили Леніна

А самозвана всеношна відбулась 3 вересня 1991 року, якраз напередодні нової сесії Верховної Ради. Хоч ця подія тоді була далеко не ординарною, проте ЗМІ не розповідали про неї. Причина банальна: «Операція И» проводилась таємно. Волею випадку автор став єдиним журналістом (бо ж депутат), що був свідком цікавої події, про яку теж не знав, доки вже ввечері, після приїзду з Луцька, не зайшов у фойє парламенту. Першим зустрів Павла Мовчана, відомого письменника.

— Ой, як добре, що ви прийшли, — зрадів він. — Телефонуйте усім нашим, хай негайно приходять. Знімають ідола, а комуняки блокують, не дають робітникам це робити.

Йшлося про скульптуру Леніна у сесійній залі Верховної Ради, яка здавна стояла в ніші, за спиною голови і його двох заступників… Оце так завихрила історія подіями! Трохи більше тижня тому тут, у сесійній залі парламенту, ми ухвалили вікопомний Акт Незалежності України. Упав величезний кам’яний ідол у Луцьку. Позавчора, 1 вересня, у Горохові (мій виборчий округ) я вів мітинг. Центральний майдан заповнений вщерть. Ставлю питання про знесення пам’ятника Іллічу, який неподалік. Одностайно — «за», лише один проти. За 10 хвилин «вирок» виконано. Тепер «винос» тіла вождя з Верховної Ради України…

На ту пору, звісно, мобілок не було, знайти когось вдома проблемно, та й швидко зібрати людей можливість мізерна. Кілька телефонів відповідають довгими гудками. Що нам робити? Оточити риштування? Але нас надто мало — Павло Мовчан, Роман Лубківський, Сергій Семенець, Тетяна Яхеєва, Леонід Білий, Володимир Філенко, Дмитро Чобіт, Іван Макар і я. Їх же значно більше — не менше пів сотні. Настрій агресивний. Перешкодять чи ні, але, щоб вийти героями барикад, конфлікт спровокують. Гуртом обговорили ситуацію. Вирішили її не підігрівати, зачекати розвитку подій. Бо дізнались: демонтаж санкціонувало вище керівництво Верховної Ради. Є відповідальні за цей процес. Завтра пленарне засідання, от ми й спитаємо його. На тому й розійшлись.

Оце так завихрила історія подіями! Трохи більше тижня тому тут, у сесійній залі парламенту, ми ухвалили вікопомний Акт Незалежності України. Упав величезний кам’яний ідол у Луцьку. 

А в мені озвався голос журналіста. Адже відбувається не просто зміна декорацій, а історичне дійство, елемент зламу політичної системи, її ідеології, яка принесла стільки страждань народу України! Втратити таку можливість — це принизити престиж своєї професії. До того ж хто, крім мене, свідка, розповість про це? Як добре, що в моїй кишені диктофон!

Бічними дверима заходжу до зали. Напівтемрява, підсвічується лише об’єкт уваги у ніші: Ілліч сповитий мішковиною, обв’язаний мотуззям. Тінями навколо снують робітники. От і сам вождь дочекався часу, коли його скидають з п’єдесталу так само, як він скидав інших. Падають вожді — падають епохи.

Десь посеред зали гомонять. Іду туди. Овва! Ото сцена! Захисники вождя у депутатських кріслах, якраз підкріпляються. Видно, розраховують на довгу облогу. Чим не таємна вечеря? Бажаю смачного, але у відповідь мовчать. Терпляче чекаю, коли закінчать. Не буду стверджувати, чи було у когось підкріпне, але навряд — не та ситуація. Тим більше, тут зібрались не якісь рядові партійні пішаки. Виникають сумніви щодо згоди на інтерв’ю — у всіх далеко не благодушний настрій. Однак, на моє здивування, твердої відмови не було. Вочевидь тому, що я виявився єдиним, кому у цій неординарній ситуа­ції можна було вилити свій пролетарсько–більшовицький гнів, обурення, адже з висот КПРС скидають «бога».

Фігура вождя виявилась із пресованого картону, закамуфльована під мармур.

Умовляю Бориса Качуру, дуже відповідальну і відому фігуру — колишнього першого секретаря Донецького обкому партії, тепер секретаря ЦК КПУ. Далі говорили Валентин Коржик, секретар райкому з Харківщини, Геннадій Левченко — гендиректор виробничого об’єднання «Завод ім. Малишева» у Харкові, Євген Мармазов — другий секретар Кіровоградського обкому КПУ, ще кілька партійних шишок. (Серед них і незнайомець без депутатського посвідчення, який не захотів назватись, але, видно, відігравав тут не рядову роль). Питання для всіх було одне, не конфліктне: оцінка нинішніх подій, які є історією. Мені було цікаво почути, чи вони, далеко не рядові «розуму, честі, совісті епохи», відчувають відповідальність за минуле і сьогодення? Ні. Лише гордість. Найвищим рівнем самокритики було визнання про «отдєльниє іскрівлєнія лєнінской політікі». А щодо наміру винести фігуру вождя світового пролетаріату, то це просто злочин. Треба спитати народ.

Найбільш гарячим, вибуховим був монолог відомого партійного горлодера із Сум Володимира Марченка. (Згодом він опиниться в тандемі лідерів Прогресивної соціалістичної партії з одіозною Наталією Вітренко). Тут дісталося і мені як «ізмєнніку партії». А от донеччанин Анатолій Тол­стоухов (згодом міністр Кабміну часів Кучми, Януковича), теж журналіст, замість коментаря вирішив при всіх демонстративно–зневажливо вколоти мене принизливою реплікою:

— Знаєшь, коллєга, ти очєнь орігіналєн. Чтоби ти знал: в мірє журналісти нє бралі інтерв’ю в двух случаях — как етот і пєрєд половим актом…

— Тоді, схоже, — відказую йому, — ви зібрались якраз на груповий секс? Але ж на кого замахнулись? На свого вождя! До того ж мармурового…

Колега гнівно блиснув очима, роздратовано махнув рукою:

— Іді отсюда по–доб­рому. Всьо законно надо дєлать. Понял?

Була вже пізня вечірня пора. Оборонці вождя не збирались покидати позиції, щоб завадити «виносу тіла». Не вийшло.

І ось ранкове пленарне засідання. Крісла «оборонців» порожні. Відсипаються. У ніші — макет синьо–жовтого прапора. В одному я помилився: фігура вождя виявилась із пресованого картону, закамуфльована під мармур. Дуже символічно: такою ж була і політика ленінської партії. А от «бунт» вірних її бійців не вдався тому, що було офіційне розпорядження керівництва Верховної Ради як власника майна. Бо ж фігура вождя — це його частина з відповідним інвентарним номером. Таємницю тієї парламентської ночі тоді так і обійшли ЗМІ. Вир подій закрутив єдиного свідка. Тепер згадалось.

Андрій БОНДАРЧУК, 
народний депутат України І скликання, письменник, журналіст, почесний громадянин Волині, міста Луцька, села Сереховичі.

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.