Через 28 років волинянці надійшов лист від «мертвого» брата
«Пам’ятаю, сильно тремтіли руки, не могла відкрити. Читала і не вірила в те, що бачу. Живий… Має квартиру, внуків і хорошу роботу»
Нашу героїню звати Світлана. Народилася на Горохівщині. Дітей у сім’ї було п’ятеро: троє дівчаток і двоє хлопчиків. Вони з братом були двійнятами. Батько не повернувся з війни, тож мати, Марія, виховувала їх сама. Жили бідно, часто в домі не було ні крихти хліба. Аби прогодувати сім’ю, жінка влаштувалась дояркою на місцеву молочну ферму.
— Мама спала на звичайній дерев’яній лаві, боялась міцно заснути і проспати роботу. Казала, якщо заночує на ліжку, то не зможе прокинутись о четвертій ранку, — пригадує жінка.
Дитинство було складним, а доросле життя ще важчим. Світлана, як і матір, почала працювати на фермі. Із сімнадцяти років пізнала важку працю. Двадцятилітньою на роботі познайомилася з Віктором.
— Закохалась у нього. Красивий був, чорнявий, високий і майстер на всі руки.
З Вітею зустрічалась майже рік. Після весілля переїхала до нього, в маленьку стару хатинку під лісом. Дім був незатишним, стіни руйнувались, тому вирішили побудувати новий. Думала, що нарешті буду щаслива, але сталось не так, як уявляла. Поки працювала, мов проклята, чистила чужі печі, аби купити цеглу для будівництва, мій Вітя безупинно пиячив. Усе життя потерпала від його побоїв. Коли випивав, поводився як божевільний. Потім з’явились діти, стало ще важче: дворічна донька, тримісячний син, п’яний чоловік і безгрошів’я, — поділилась Світлана.
Читайте також: Чому привиди підземелля Луцького костелу не страшні? (Фото, відео).
Леонід, брат із двійнят, тим часом повернувся з армії, закінчив Новоросійське морехідне училище і вирішив податись у морський флот.
— Коли сказав, що в плавання вирушає, мама розплакалась, благала не їхати. Але брат був дуже впертим, не послухав. Старша сестра наздогнала його на порозі, побажала удачі і дала п’ять рублів. А через рік, на тому ж судні, зустрів дівчину, росіянку, яка працювала там кухарем. Покохали одне одного, відсвяткували весілля. А згодом у подружжя народилося двоє синів, — розповіла Світлана.
Час від часу щасливе сімейство навідувалося в гості на Горохівщину.
— Якось приїхали влітку всією родиною. Льоні з жінкою потрібно було у справах до Львова, тож дітей лишили на матір. Вона, щаслива, няньчила внуків, але старість брала своє. Важко їй було з такими розбишаками. Втомилась і з порога сказала, що не могла з ними впоратись, такі вже жваві…
— Після того випадку вони як крізь землю провалились, — розповіла Світлана.
Минали роки. Жінка намагалася зв’язатись із братом, надсилала листи, але ті постійно повертались назад, буцімто неправильна адреса.
— Так багато сил витратила на пошуки, але все марно. Навіть вирішила звернутись на телепрограму «Жди меня», але не судилось, раптово погіршилося здоров’я матері.
Віра в об’єднання всієї родини поступово згасала.
— Я все більше починала усвідомлювати, що з братом уже ніколи не зустрінусь. А от мати побивалась, лила сльози, хотіла побачити сина перед смертю. Постійно повторювала, що він живий, що гляне в його очі.
Найбільше ранило те, що не могла виконати її останню волю — Льоні не було.
Час невпинно спливав. Марія змирилась зі смертю сина: думала, що втонув. Навіть вирішила поставити свічку за упокій, але один знайомий не дав цього зробити, мовляв, за живих за упокій не ставлять.
Через тиждень трапилось непередбачуване.
— Якось приходить додому невістка з роботи і каже, що мені лист надійшов. Я здивувалась, хто ж це пише… Дивлюсь, зворотна адреса… Владивосток. Пам’ятаю, так сильно тремтіли руки, що не могла відкрити. Читала, і не вірила в те, що бачу. Живий… Має квартиру, внуків і хорошу роботу. В листі залишив свій номер і просив зв’язатися.
Зателефонувала, почула такий рідний голос… Сказав, що через пів години замовить білет на літак, аби якнайшвидше нас побачити. Усі родиною тоді плакали і сміялись. А мати аж помолодшала, — поділилась наша героїня.
Жінка зі слізьми на очах розповідає про день, коли побачила брата, якого давно вважала мертвим.
Коли ми бачились востаннє, мати сказала, що не може впоратись з онуками — дуже активні. Його дружина зрозуміла ситуацію по–іншому.
— Обіймає мене, а здається, що сниться. Дивлюсь на заплакану матір — і серце з грудей виривається. Як довго ми чекали, як довго тужили…
Льоня приїхав із дружиною та синами. Молодший, Діма, неодружений, якось заявив: «Без жены отсюда не уеду. Папа хохол, и жену хочу хохлушку!» — розповіла Світлана.
Гостювали місяць. А коли настала пора їхати додому, Дмитро залишився, мовляв, дружину ще не знайшов.
Промайнув місяць, чоловік повернувся в Росію, але не сам, а з красивою українкою, Танею. Згодом вони побрались, а тепер виховують сина.
Незважаючи на відстань та різницю в часі, тепер двійнята постійно підтримують зв’язок.
На запитання, чому ж Леонід так довго не давав нічого про себе знати, жінка відповіла:
— Іронія долі чи просто дурість. Двадцять вісім років тому, коли ми бачились востаннє, мати сказала, що не може впоратись з онуками — дуже активні. Його дружина зрозуміла ситуацію по–іншому. Вона росіянка, української добре не знала, от і пояснила чоловікові: мовляв, нашим дітям не раді. Одна єдина фраза розлучила нас на пів життя.
Наша героїня розповіла свою історію за умови нерозголошення особистих даних, тож повне ім’я та точне місце проживання ми залишимо в таємниці.
Через два місяці після цієї зустрічі баба Марія померла.
За словами Світлани, перед смертю жінка сказала, що тепер може спокійно відходити — сина ж побачила.
