«Мені хочеться бути потрібною до кінця своїх днів. Співати до останку. Цікавитись цим світом від маленької травинки до могутнього дерева», - каже Ніна Повар.
«Говори... бо словом також можна любити»
Цей меседж передається просто голосовою вібрацією. Можна сказати «люблю» і не вимовивши цього слова. Ти чуєш голос – і серцем вловлюєш кожен видих і вдих, впізнаєш спів птахів, бачиш важку працю людей, відчуваєш гарячі долоні, які пахнуть грушами та свіжоспеченим хлібом. Про все це можна розповісти тембром голосу, який може змінюватись від тихого і ніжного до сильного та владного. Ніна Повар із Маневичів ось уже 38 років говорить до людей зі сцени. Голосом серця. Бо щоб сподобатись аудиторії, треба подарувати їй частинку себе, сказати так, щоб тебе почули
На Миронових дівчат заглядалося чи не все село
Уперше цю жінку побачила саме так: вслухалася в її тонкий, чистий та прозорий голос, який звучав плавно, без напруги і надмірності, але в ньому було повно життєвої сили, емоцій та ліричності. Ніна Повар працює провідним методистом у районному Будинку культури. Жоден захід – і в районі, і в області – не обходиться без неї.
— Я нечасто бувала за кордоном, але там, де ми співали українську пісню, люди щиро аплодували, – пригадує Ніна Миронівна. – І нерідко мене в житті рятувала саме музика. Бо щоб не сталося, я знала, що переді мною аудиторія і я маю чимось полонити їхнє серце.
Є люди, про яких пам’ятаєш навіть через багато років. Носиш їх в собі. Просто тому, що вони багато чому навчили.
Виросла у Погулянці, у багатодітній сім’ї простих селян. У селі на нас казали: «Миронові дівчата». Аж шестеро нас було і ще двоє братів. Пісня завжди була зі мною, як тільки мама віддала в школу до людей. Тоді не вистачало музичних спеціалістів, тож співала без всілякого супроводу. Хвилювалася, звісно, виступати на сцені, але відчувала, що мені це подобається. Дуже хотіла ходити у музичну школу в Колках, проте матеріально сім’ї було складно. Ми, сільські дівчата, це розуміли, тому чинили так, як мама казала. Вона виховувала нас в строгості та любові. І її мудрі настанови залишились в пам’яті на цю пору.
«Добре, коли потрапляєш у такий колектив, де ти можеш бути справжнім»
– Бог по життю давав мені сильних вчителів, – каже Ніна Миронівна. – Є люди, про яких пам’ятаєш навіть через багато років. Носиш їх в собі. Просто тому, що вони багато чому навчили. А ще особлива сільська філософія була у моєї мами. Вона не здобула освіти, але мала своє мудре бачення на цей світ. Весь свій вік пропрацювала важко і завжди казала: «Щоб ти, доню, не ходила з дойонкою, а з папкою». Отак і склалось. У мене багато тих різнокольорових папок із різних заходів, бо за 38 років провела їх силу-силенну. А пісня у нашій хаті звучала часто: брат Петро, хоч і незрячий, грав на баяні. Красивий голос має сестра Ліда: слухаєш – милуєшся. Вона займала перші місця на обласних конкурсах, її запрошували у Волинський народний хор, але життєві обставини склались по-іншому. І батьки обоє співали, а ще брали участь у сільському театрі, який тоді діяв у Погулянці. Я ж вступила до Луцького культурно-освітнього училища (зараз Волинський коледж культури і мистецтв імені І. Ф. Стравінського), закінчила диригентсько-хоровий відділ.
Особлива сільська філософія була у моєї мами.
Коли Ніна Повар прийшла на роботу в Маневичі, то кожному методисту потрібно було мати свій колектив. Спочатку співпрацювала з хором культпрацівників району, організувала обрядовий гурт, дитячий ансамбль при Будинку школяра. А ще керувала хором Маневицького професійного ліцею, з яким зайняли перше місце на Волині. У столиці з колективом установи ОВ-302/42 здобули перемогу на республіканському огляді-конкурсі. Премію їм вручав народний артист України Микола Мозговий. Гастролювала по Київській області з українськими вечорницями, сценарій до яких написала сама. Зараз маневичанка керує хором ветеранів війни та праці. Він спочатку називався «Патріот», але оскільки ним диригує жінка, то перейменували його на «Вікторію». У його складі – жителі селища різних професій, які знайшли себе у пісні.
– Мені радісно бачити цих сивочолих чоловіків такими щасливими і знати, що тут є і моя маленька заслуга, – каже Ніна Повар. – Добре, коли ти потрапляєш у такий колектив, де тебе підтримують, розкриють, і де є людина, біля якої ти справжня. Це просте, але важливе правило у кожній роботі.
«Вибившись в люди – будь людиною»
Вона багато розповідає про свою матір... З ніжністю і теплом. З нотками суму і радості. Довго мовчить, малюючи пальцями уявні візерунки на столі. Ховає сльози. Потім замовкає... Усміхається по-дитячому, згадуючи її. Я слухаю, а в думках перебираю рядки Ліни Костенко:
«У ті часи, страшні, аж волохаті,
коли в степах там хто не воював, –
от їй хотілось, щоб у неї в хаті
на стелі небо хтось намалював...
Вона не чула зроду про Растреллі.
Вона ходила в степ на буряки.
А от якби не сволок, а на стелі –
щоб тільки небо, небо і зірки.
Уранці глянеш – хочеться літати...»
Такою бачу маму моєї героїні – Катерину Петрівну.
– Біля нашої хати ріс великий садок і річка текла поруч, – згадує Ніна Миронівна. – Стояв човен. Ми на ньому все по латаття плавали. Мама була на десять років молодша від батька. В селі казали, що він вийшов на гуляння — і відбив усіх хлопців від неї. В очах і досі її руки: то вони тісто місять, то стелю білять, то пораються на городі. У хаті був верстат, на якому мама ткала доріжки – ніколи не сиділа без діла. Коли збиралася до церкви, чоботи були начищені ще звечора і борони Боже, щоб хтось їх узяв, бо ж сім’я велика. Мати вміла без крику поставити кожного на місце, нікого не виділити і не обділити ласкою. Дуже раділа, як з’їжджалися діти. І найголовніше, чому вчила: «Вибившись в люди – бути людиною». Проводжала нас до самісінької дороги і давала кожному полотняну торбинку. Вона усіх нас єднала своєю любов’ю.
Її не стало взимку, на Катерину. Вже минуло двадцять років, і тридцять – як батько відійшов у засвіти. Нічого б так сильно не хотіла, а щоб просто вона жила, почути її слово. Хоча батьки завжди поряд із нами — в сумлінні, думках, совісті, вчинках і серці.
«Щастя — то бути затребуваним»
Саме пісня поєднала Ніну Миронівну з чоловіком Володимиром Васильовичом. На одне зі свят вона з колективом виступала на райцентрівському стадіоні. Його сестра Валентина сказала: «Піди-но, подивись, яка гарна дівчина керує хором». Він прийшов, як глянув, так до цієї пори не надивиться.
Мені хочеться бути потрібною до кінця своїх днів. Співати до останку. Цікавитись цим світом від маленької травинки до могутнього дерева. Бо так чи інакше все в ньому починається з любові.
– Наше серце – у дітях. Маємо їх двоє, – говорить жінка. – Першим з’явився на світ син Ігор, він – майстер спорту із гандболу. Народила його у 1986-му, рік Чорнобиля, і у мене була до нього просто тигрина любов. Ігор успадкував талант до пісні, закінчив музичну школу по класу кларнету, грав у духовому оркестрі. Але він дуже захопився гандболом — а то ж силова гра, приїжджав додому з синцями та подряпинами, і я за кожну з них, навіть найменшу, переживала. Об’їздив майже всю країну, але спортивну кар’єру таки залишив. Мріяла, щоб на професійному рівні співала донька, однак вона обрала юридичну сферу. Анастасія — то мій найближчий порадник і друг. Діти мешкають у різних куточках країни, але ми привчили їх підтримувати один одного. Завжди. Де б не жили.
Бо справжнє щастя — то бути затребуваним. От і мені хочеться бути потрібною до кінця своїх днів. Співати до останку. Цікавитись цим світом від маленької травинки до могутнього дерева. Бо так чи інакше все в ньому починається з любові.
... Вона стоїть і декламує на сцені, яку не покидає вже багато років. Зал слухає... А у моїй голові все крутиться «Молитва» Юрія Іздрика: «... говори... бо словом також можна любити»...
