Едуард Кірич жартома називає себе «енеїденцем» — захоплення поемою Котляревського на сюжет Вергілія художник проніс через усе своє життя.
Творець мультфільмів про козаків вважає Лесю Українку чаклункою (Відео)
В анімацію він потрапив… «заваливши» у консерваторії арію Султана із «Запорожця за Дунаєм»
Едуард Кірич — художник–аніматор, який є автором легендарних мультиків про козаків. До речі, цьогоріч чи не найвідоміший із них — «Як козаки у футбол грали» — відзначає своє 50–ліття, адже вийшов на екрани вже далекого 1970–го. Саме Кірич створив образи кремезного Тура, маленького (але страшенно войовничого!) Ока та кмітливого Грая. А 1991–го Україна побачила його «Енеїду» — перший мультфільм часів Незалежності. Хоча спочатку мрією юного Едуарда… була кар’єра оперного співака.
Народився майбутній класик української мультиплікації 2 червня 1942 року в сибірському Омську. Щоправда, дитячі та підліткові роки Едуарда минали вже в абсолютно українському Львові, де він прожив до 1956–го і звідкіля подався підкоряти Київ.
Мрією хлопця була оперна кар’єра, тож згодом він вступив до консерваторії. Проте фізіологічні зміни юнацького голосу суттєво підкоригували життєві плани. Остаточно покінчити з мріями стати оперною зіркою Кірич вирішив після двійки за арію Султана із «Запорожця за Дунаєм».
І правильно, виходить, зробив, бо ж оперних співаків у нас і без нього вистачає, а ось без «козаків» українська культура другої половини ХХ століття таки б суттєво втратила.
Хоча відчуття музики (без якого юнака у консерваторію точно б ніхто не взяв!), як зізнається Едуард Кірич, йому згодом неабияк допомагало… у створенні мультиплікаційних фільмів! Бо ж там, виявляється, теж є і свій специфічний ритм, і своя мелодія…
Образи сором’язливо–сентиментального силача Тура, бадьорого і нестримно сміливого коротуна Ока та розсудливого характерника Грая (до речі, з цим довготелесим дядьком у складі славна трійця могла б не тільки англійців у футбол, а й американців у баскетбол взути!) вийшли не лише напрочуд яскравими і колоритними, а й завжди актуальними. Ну от хіба скажеш сьогодні, що ці браві козарлюги вже давно «пенсіонери»? Де там: порохівниці по самісіньку зав’язку набиті сухим–сухісіньким порохом, розум не втрачає ясності, зір — гостроти, руки — сили. Та, найголовніше, що оселедці пружно стирчать догори, неначе у 18!
Проте художник–постановник «козаків» спочивати на лаврах цих образів навіть і не збирався. Наприкінці 1980–х він береться за черговий амбітний проєкт — мультиплікаційний фільм «Енеїда». Задля його створення Едуарду Кіричу та трьом його художникам–помічникам довелося намалювати 100 тисяч малюнків! Трирічна робота добігла кінця доленосного для України 1991–го року — тож «Енеїді» судилося стати першим мультфільмом незалежної України. До речі, у ньому вперше замайорів на екрані і наш славний «жовто–блакитний»!
Ну, а Едуарду Кіричу за титанічну роботу над «Енеїдою» нарахували просто приголомшливий гонорар — майже 50 тисяч тодішніх чи то рублів, чи то карбованців («купони», а тим більше гривні, з’являться у нас пізніше). Щоправда, поки справа дійшла до виплати, то на ті гроші вже можна було купити хіба ящик пива (та ще й спробуй дістань — тотальний дефіцит!)…
Ще одним ду–у-уже помітним проєктом, над яким довелося працювати Едуарду Іллічу, став багатосерійний анімаційний серіал «Лис Микита». Переглядати його 26 серій по 15 хвилин кожна — величезне естетичне задоволення не лише для дітлахів, а й для їхніх матусь із татусями та бабусь із дідусями (раптом ще цього не зробили — негайно надолужуйте, точно не пошкодуєте!).
Між іншим, у світі тотального домінування в анімації усілякої там комп’ютерної графіки батько «козаків» уперто продовжує малювати на папері. Олівцями та пензликами… Хоча й визнає: сучасні технології неабияк спрощують життя мультиплікатора — аби лиш талант у людини до цієї справи був.
Водночас Едуард Кірич стверджує і доводить своїм життям: шедеври мультиплікації народжуються не із вправності у малюванні, а із вміння глибоко і влучно бачити навколишній світ. У свої 78 він досі багато подорожує, цікавиться мистецтвом (особливо полюбляє архітектуру й… колись полишену оперу).
І, звісно, багато читає сам та й іншим радить. В одному зі своїх інтерв’ю класик української мультиплікації з цього приводу сказав: «Мову вивчати ідіть до Коцюбинського. А як викресати іскри з металу — до Франка. До Шевченка — по мудрість. А за освіченістю — тут Котляревському вже немає рівних. Ну, а Леся Українка — то просто чаклунка».
Сергій ХОМІНСЬКИЙ.
