Аби написати портрети князів, мисткиня мусила опрацьовувати спеціальну літературу.
Її князі ожили у Старовижівському краєзнавчому музеї
Наталія Люклянчук зі Старої Вижівки з дитячих літ була схильною до образотворчого мистецтва. Каже, що малою розмальовувала крейдою все навколо: паркани, асфальт, стіни хлівів
— Мені це подобалося, тож потім продовжила й на уроках. Коли зробили зауваження татові (він і сам був учителем), то трохи посварив, але хтось сказав йому: «Не зачіпайте. Нехай малює». Відтоді мої уроки були такі: і слухала, і творила. Усі зошити порозмальовувала. А інколи й книжки, — розповідає Наталія Василівна про початок свого шляху художниці.
Затим вона здобувала фах в Інституті мистецтв Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки, працювала в бібліотеці, а згодом перейшла в школу в селі Нова Вижва.
— Люблю писати портрети і природу: пейзажі, квіти. Малюю і знайомих, і рідних. Таке воно мистецтво: у хвилині нахлине, хапаєш пензель, сідаєш і малюєш. Як натхнення є, тоді й працюю, — каже пані Наталя. — До цього не готуюсь. Головне — почати, а завершення буде. Шукаю час по хвилині. Траплялося, що роботу треба на конкурс або хтось попросив швидко віддати, то буквально за одну-дві ночі малювала, а ще тиждень вони сохнули.
Наталя Люклянчук працює переважно олійними й акварельними фарбами. Останні любить за те, що вони ніжні та прозорі.
Каже, ще ніколи не шкодувала віддати картину: — Хтось прийшов і хоче — я можу зі стіни зняти: бери.
Якось їй довелося намалювати для Старовижівського краєзнавчого музею серію портретів історичних діячів, котрі пов’язані з Волинню. Після опрацювання відповідної літератури з-під пензля з’явилися зображення короля Данила, його брата Василька, який правив у Луцьку, князів Володимира Васильковича та Андрія Курбського, який утік на Волинь від Івана Грозного.
Свої роботи, якщо вони дуже сподобалися комусь зі знайомих, художниця нерідко дарує. Каже, ще ніколи не шкодувала віддати картину:
— Хтось прийшов і хоче — я можу зі стіни зняти: бери.
Щоденні обов’язки і домашні клопоти не дають пані Наталі змоги повноцінно займатися творчістю.
— Маю двох синів, треба їм приділити увагу. Та й робота в школі забирає багато часу, — каже вона. — Лише деколи вдається взятися за пензлі. Я все відкладаю своє захоплення на потім в надії, що колись зможу зайнятися цим професійно. Поки що я у творчому відпочинку.
