Четверо дітей подружжя Комарів візьмуть колись із батьківського дому і в своє доросле життя любов, повагу, взаєморозуміння та... ласкавість.
«Реєструючи шлюб, ми обручками не обмінялися», – жінка з Рівненщини про сімейне щастя
Наталія й Анатолій Комарі живуть у селі Корост Сарненського району на Рівненщині. У цьому році вони відзначать 15-у річницю свого шлюбу. Про те, як дорожать своїм сімейним щастям, свідчили одкровення жінки
— Коли ми ще зустрічалися зі своїм майбутнім чоловіком, то я відчувала особливу турботу з його боку, бережне ставлення до себе. І зараз він такий — люблячий, надійний, — каже жінка і не втримується від сліз.
Ці сльози розчулення довелося побачити не раз: і тоді, коли Наталія згадувала, як зароджувалося їхнє з Анатолієм кохання, і коли розповідала, яким він є чоловіком, батьком
«Ще в одинадцятому класі я знала, що вийду заміж за Анатолія»
Наталія родом із села Одринки. Із майбутнім чоловіком їх познайомив її двоюрідний брат, який приятелював з Анатолієм.
— Це був 2002-й рік. Весна. Запам’яталося, що на Пасху Толик, який приїжджав у наше село на танці, вперше провів мене додому, — пригадує Наталія. — Коли ми почали зустрічатися, він був уже студентом — у Рівному здобував професію педагога-філолога. Власне, закінчував виш, бо ж на шість років старший від мене, а я ходила в десятий клас у його рідному Корості. А коли пішла в одинадцятий, то він уже вчителював тут. Правда, мене не вчив.
Свої побачення вчитель і учениця тримали в секреті. Хоч від однокласників, звичайно, важко таке приховати — вони знали про їхній роман. А одного разу Наталія зрозуміла, що і матері Анатолія, педагогу, яка була в неї класним керівником, відомо, з ким зустрічається її син. Якось він поїхав на курси і певний час його в школі не було. На перерві майбутня свекруха підійшла до неї і сказала: «Тобі від Толика привіт». Уже тоді, певно, дівчина зрозуміла, що мати Анатолія була не проти його вибору. А про те, що двоє молодих людей знайшли одне одного, свідчать слова Наталії:
— Коли я закінчувала одинадцятий клас, то уже знала, що вийду заміж за Анатолія, що наші долі поєднаються. Після дев’ятого зустрічалася з одним хлопцем із сусіднього села Грушівка, з яким знайома із дитинства. Але він був мені більш як брат. Проводжав додому, та трепетних почуттів не було. Ось коли у моєму житті з’явився Анатолій, тоді зрозуміла, що таке любов. Дорожила ним, боялася, аби з коханим не сталося якої біди.
«І коли вже буде наше весілля?»
Це запитання Наталія не раз чула від Анатолія ще тоді, як закінчувала школу. Сьогодні, вертаючись думками до тих літ, жінка говорить:
— Мені здається, що і освідчився він мені саме так: замість традиційного «Я тебе люблю» почула відразу пропозицію руки і серця. Я йому на те: «Почекай, дай студенткою стану, трохи повчуся. Де ж то зразу після школи і заміж».
Й Анатолій чекав. Наталія вступила до вишу. У Рівному здобувала фах вчителя математики. Коли ж закінчила перший курс, він прийшов її сватати. Це був серпень 2005-го. А у жовтні відгуляли весілля. Про пам’ятну подію у нашої героїні особливий спогад:
— Ми розписалися ще 17 вересня. Це процедура, вважаю, яку наречені зобов’язані пройти перед законом. Але у той день, до речі, ми обручками не обмінялися — почекали таїнства вінчання. Одягли їх, одержавши з рук отця Володимира — настоятеля храму мого рідного села Одринки, де брали церковний шлюб.
Про те, що Наталія постаралася, аби про їхнє весілля збереглася пам’ять для дітей, онуків, свідчить фотоальбом, де зібрані світлини, що розповідають і про підготовку до торжества, і про саме дійство. На одному з фото — наречена з подружкою-однокласницею у старовинних українських костюмах, які доповнюють барвисті віночки на головах. Так вони були одягнені, коли запрошували гостей на весілля. Виявляється, таке вбрання дівчата по частинах збирали. За словами Наталії, збереглося воно в декількох сім’ях, то в них і позичали. На сьогодні, правда, ця традиція забута, бо й не ходять селом дівчата, і не звучить їхнє: «Просили тато й мама…».
— Колись весілля було в шалаші, а тепер здебільш — по кафе та ресторанах. Усе стало простіше: батьки молодих самі за тижнів два повідомлять гостей, де чекають їх, ото і все, — говорить жінка.
А ще у весільному альбомі є знімок, на якому молодиці місять коровай. Кликала мати нареченої на це дійство, як це здавна прийнято, тих жінок, у кого шлюб вдало склався (розлучені, вдови на цю роль не годяться), аби і в її доньки сімейне життя було щасливим.
«Чоловік казав, що у приймаки не піде, бо сам хоче хазяйнувати»
Батько Наталії планував, що молоді житимуть в Одринках. Ще як заручини були, то уже визначив, у якій кімнаті вони поселяться. Але після весілля все перегралося. Сказав Анатолій дружині: «Невже тобі добре було щодня і в дощ, і в сніг до школи добиратися? Тепер же мені на роботу треба буде цей шлях долати». Одне слово, переконав, що у його батьків у Корості буде їм комфортніше, і пішла Наталія в невістки. Але оскільки чоловік, як виявилося, ще до їхнього одруження купив ділянку під забудову, то відразу ж, вважай, почали зводити свою хату. До речі, коли згодом жінка між іншим нагадувала чоловікові, як під час заручин і на життя у приймаках погоджувався, то він казав, що на будь-яку пропозицію майбутнього тестя пристав би, аби віддав її за нього заміж.
У 2009-му справили вони новосілля у хаті, яка задумувалася нібито як тимчасове житло. Тільки ж, як то ведеться, нема нічого постійнішого, ніж тимчасове, — одинадцять років тут живуть. Поряд на обійсті виріс просторіший будинок у двох рівнях. Правда, кажуть тепер, буде він уже для їхніх дітей — росте ж двоє доньок і двоє синів.
— Учителювання чоловік покинув років через чотири, як ми одружилися, — розповідає жінка, — бо це, як сказав, не його. Трохи торгівлею займався. На заробітки їздив, бо ж перш одне будівництво було, тепер інше. Ну а я одержала диплом вчителя математики, але оскільки роботи в школі за спеціальністю не було, то пішла працювати вихователем у дитячий садочок, який якраз у селі відкривався. Відповідно заочно ще одну спеціальність здобула, щоб закріпитися в дошкільному закладі.
Зараз Наталія в декретній відпустці. Чоловік працює в лісовому господарстві. Він облаштовує, за словами господині, життя їхньої сім’ї, «щоб було де жити і за що».
Про свого Анатолія говорить, не стримуючи сліз розчулення:
— Може, він не часто освідчується, бо не дуже щедрий на слова, зате я бачу його турботу. Він у мене надійний, а це дуже важливо. Ще як ми почали зустрічатися, то я відчула особливо турботливе і бережне ставлення до себе. Таким є і зараз. Моя думка ніколи не була для нього другорядною — завжди з нею рахується…
«Повага, взаєморозуміння і… ласкавість»
Так склалися обставини, що ми в основному розмовляли з Наталією. Анатолій зайшов у хату, закінчивши свої справи по господарству, де триває будівництво. Одне слово, не чув, як тепло відгукується про нього дружина. Тим більш цікаво було почути, що ж скаже чоловік і про їхній шлюб, і про свою суджену зокрема.
— Вибирав собі половинку — найкращу з усіх — таку і маю. Наталія і дружина любляча, і мама турботлива, і хазяйка хороша…
Анатолій тішиться з того, що зараз у нього менше розлук із сім’єю. А було ж, що на заробітки їздив і місяцями не бував вдома. Чи роботу в Корості мав таку, що коли йшов вранці з хати, то діти ще спали, а як вертався ввечері, то вони вже дивилися сни. Дмитрик, якому на той час було півтора-два роки, навіть трохи сторонився батька, оскільки бачив його рідко. Ситуація змінилася, коли, як пригадує подружжя, Наталія вийшла на роботу і склалося так, що Анатолій був більше вдома з малим. Тоді вони й подружилися. А що може бути прекрасніше, ніж те, коли діти ростуть на твоїх очах і ти не пропускаєш ці неповторні миті?!
Мова зайшла про те, на чому тримається сім’я.
— Повага, взаєморозуміння, вміння в чомусь поступитися, — перераховувала Наталія. А семилітній Дмитрик, який присутній в кімнаті, де ми спілкувалися, але, здавалося, зайнятий своїми справами, несподівано додає:
— І ласкавість…
Подумалося, що так може сказати дитина, яка бачить цю ласкавість у стосунках мами й тата, у їхньому ставленні до синів та доньок, і понесе її й у своє доросле життя.
