Ольга Більська стала для Симона Петлюри коханою дружиною на все життя

Ольга Більська була соратницею й дружиною Симона Петлюри, лідера українського визвольного руху ХХ століття, великого українського патріота, який все своє життя присвятив боротьбі за незалежність України, ім’я якого стало символом борця за українську незалежність. Разом з тим Симон Петлюра був взірцевим сім’янином, йому вдалося зберегти найчистіші взаємини у родині, почуття любові до дружини Ольги й доньки Лариси (Лесі). Ольга була люблячою, вірною своєму чоловікові, сприяла збереженню їхніх подружніх цінностей, про що писала в одному зі своїх листів: «Щодо нашого родинного життя, то завжди в повній згоді ховали ми його від чужих очей, як тілько могли… Його несмак до впускання чужих людей, або просто «инших» людей до особистого життя поділяю цілком і я, і сей несмак вважаю ніби заповітом».

Після знайомства із Симоном Петлюрою Ольга разом із ним брала активну участь в українському громадсько-політичному русі, а після одруження вона допомагала своєму чоловікові у підготовці літературно-наукового й загальнополітичного місячника російською мовою «Украинская жизнь» (1912–1917, Москва), що знайомив російських читачів із українознавством.

Восени 1917 року родина Петлюр переїхала до Києва, а влітку 1918-го, коли Петлюру було заарештовано, звинувачено в антиурядовому заколоті й ув’язнено до середини листопада, Ольга з донькою Лесею змушені були переховуватися за різними адресами. Наступ більшовицького війська змусив Директорію УНР залишити Київ і переїхати до Вінниці, потім — ​до Кам’янця-Подільського, Рівного, Станіслава (нинішнього Івано-Франківська), а згодом знову повернутися через Тернопіль до Кам’янця-Подільського. За таких непевних умов існування члени українського уряду переживали за безпеку своїх родин, тому на час воєнних дій вирішено було відправити жінок і дітей у надійніше місце. Ольга Петлюра з Лесею в кінці листопада 1919 року виїхали до Праги, де знаходилася дипломатична місія УНР на чолі з послом Максимом Славінським. Певно, тоді не сподівалася, що з цього часу для неї розпочнеться довготривала сорокарічна імміграція з постійними проблемами її родини, трагедіями й тривогами.

Щодо нашого родинного життя, то завжди в повній згоді ховали ми його від чужих очей, як тілько могли…

Після трагічної смерті Симона Петлюри українська еміграція у багатьох країнах світу, в тому числі й у Канаді, підтримувала контакти з його родиною. Урядом УНР в екзилі було створено Комітет для вшанування пам’яті Симона Петлюри, який 22 червня 1926-го, серед інших розпоряджень, видав комунікат «До вірних синів — ​патріотів українського народу в Америці та Канаді», в якому йшлося про те, що «Покійний залишив дружину й доньку без ніяких засобів до життя… Організувати спецфонд для забезпечення родини».

У Канаді було утворено «Фонд оборони честі українського народу», який висловив вдові Симона Петлюри своє співчуття й надав невелику фінансову допомогу, за що Ольга Петлюра у своєму листі до його голови, видатного українського військового й політичного діяча, генерала Володимира Сікевича, який з наказу Симона Петлюри виїхав до Канади ще в 1924 році, був організатором та керівником управ ветеранських організацій вояків Армії УНР, головою Хреста Симона Петлюри у цій країні, висловила щиру подяку цьому фонду за увагу та пожертви.

Їй судилося пережити загибель свого чоловіка, несправедливий посмертний паризький процес, протоколи та документи якого з Паризького архіву не знайшли повного оприлюднення й сьогодні, залишитися на чужині вдовою й боротися з матеріальними нестатками та смертельною хворобою доньки, пережити її смерть і бути активним членом української громади в імміграції.

Марина ЛУГОВА