Сьогодні на Поліссі усі по ягоди ідуть і «діточок своїх ведуть».
Випробувано на собі: чорничні заробітки на Волині
Журналістка «Волині» на власному досвіді переконалась, якою каторжною працею даються селянам гроші за чорниці
Ягідний сезон у розпалі. Ринки рясніють різноманітною вітамінною смакотою. Кожен хоче продати дорожче, а купити дешевше.
— Яка ціна чорниці? — запитуємо продавчиню.
– 45 гривень літр, — відповідає.
— Чому так дорого?
— Он у Луцьку — 60, на Світязі — 70. Зрештою, йдіть до лісу, наберете безплатно.
Справді, в лісі можна назбирати. А деякі сім’ї чекають літа саме через те, що на ягодах вдається добре заробити. Навіть до Польщі не треба їхати. Але чи така легка ця праця — збирання чорної? Ми вирішили перевірити на собі.
Домовляюся із сестрою, яка є затятою ягідницею. Їдемо в ліси рідної мені Ковельщини. За село Воля.
— Взувай чоботи і добре одягайся, — попереджає мене. — Бо з цьогорічними дощами дорога нелегка. Калюж великих багато. І вранці ягідники дуже мокрі бувають. Виїжджатимемо о 5–й ранку. І дощовик не забудь, про всяк випадок нехай буде.
Прокинувшись о 4.30, злегка снідаю і вирушаю, дотримавшись усіх рекомендацій моєї путівниці. Їдемо велосипедами до лісу. Дорога нелегка, треба здолати мінімум 5–7 кілометрів. Час від часу доводиться зупинятися, щоб обійти калюжі або перейти піщану ділянку. Поки дісталися до потрібного місця, спина мокра і добряче відчувається біль у руках від їзди на двоколісному. Роблю для себе висновок, що ранкову зарядку можна не робити. А якщо протягом місяця щодня долати такий кілометраж, ніякого тренажерного залу не треба — спалиш усі зайві кіло.
Попшикавши себе «французькими парфумами» — спреєм від комарів, розпочинаємо роботу. Стараємося працювати швидко і якісно, бо ще ж треба продати зібране. Проте швидко не завжди вдається — комарі не дають розігнатися: лізуть в очі, рот, ніс, кусають за руки. Часто через них розсипаєш добрячу жменю ягід. Сердишся. І так — доки не набереш повні відра. Дошкуляє спека, хочеться зняти куртку, але ж якби не кляті гостроносі! Спрей не діє. Розплодилося їх цьогоріч — хмарами літають, бо ж дощі не припиняються.
— Скоро виїжджатимемо, — каже сестра. — Найліпше завезти ягоди в період з 11–ї до 13–ї години в Ковель на ринок, можна дорожче збути, бо менше продавців.
Дошкуляє спека, хочеться зняти куртку, але ж якби не кляті гостроносі! Спрей не діє. Розплодилося їх цьогоріч — хмарами літають, бо ж дощі не припиняються.
Повну тару чіпляємо на кермо велосипеда і знову долаємо путь. Дорогою зустрічаємо людей (компанії — від старого до малого. Навіть молоді закохані парочки, тримаючись за руки, сунуть на «заробітки»), які чимчикують до лісу пішки, їдуть мопедом, трактором. Звичайною легковою машиною таку дорогу не здолаєш: баюри глибокі.
Додому вертатися ще важче, бо ж і відра тяжкі, і добряче відчувається ранкова втома та недоспана ніч. Спина знову мокра, болить. За дорогу сходить кількадесят потів. Хочеться їсти і лягти, щоб ніхто не будив. Ноги печуть від перебування в гумових чоботях пів дня і болять від колін і нижче. Але треба ще й продати. Мені щастить, бо тьотя погодилася мої збути разом із тими, що сестра набрала. Заробляю 500 гривень. Як для мами в декреті – доволі непогані гроші. Втома десь дівається і з’являється бажання… завтра знову їхати до лісу!
Наступні рази вже брати трохи легше, бо оптові заготівельники чорниць підняли ціну. Вона однакова на чисті ягоди і на ті, що з листям і сміттям. Звичайно, збираємо набрудно, бо ж так можна швидше набрати і більше заробити. Не треба нікуди везти, пектися на сонці на ринку — здаємо в селі. «Точок», які приймають, є чимало.
Наступні рази дядько погоджується завезти конем на ягідні місця — це найкращий вид транспорту для такого діла. Кінь іноді лишається теж у лісі (йому беруть із собою трави), бо дядько хоче заробити, як і всі. Назад везе нас і пів воза повних відер.
З кожним наступним днем збирати прибуткову ягоду все важче, спина починає боліти і пекти вже після кількох набраних літрів. Але знаєш, що іншого способу заробити нема, тому нагинаєшся — і знову до праці.
За два тижні ягідного сезону ми «обкатали» кілька видів транспорту (брат заради нас навіть коляску до свого старого мотоцикла причепив), були у різних компаніях, але жодного разу з порожніми відрами з лісу не виїжджали. Найбільше втомлювали комарі, дорога й спека. І добре, якщо благополучно добиралися додому (якось у знайомої, котра тільки–но виїхала з лісу, порвався ланцюг у велосипеді)… А приятелька, яка нещодавно повернулася з Польщі, де збирала полуницю, каже, що тут набагато легше. Не уявляю, наскільки важко там… Бо ж працюють вони без вихідних. Тут хоч у свято чи неділю відпочинеш.
Є сім’ї, які справді чималу суму відкладають за чорничний сезон. Хтось збирає на зошити і шкільне вбрання, хтось — на ґаджети, хтось — на побутову техніку чи ремонт (цьогорічний карантин усім додав пунктиків у графі «Необхідне»). Але якщо вам захочеться вареників, пиріжків чи пончиків із чорницями, не торгуйтесь на ринку з продавцями — вони так нелегко збирають кожен літр! Я сама в цьому переконалась.
