Сімейна пара здобула щастя після зради і смерті шістьох дітей
Тетяна любила Сергія ще з юності, а він не те, щоб любив — жити без неї не міг. Вони клялися одне одному бути разом завжди, і ні в кого не було думок про інші сценарії
Щоразу, коли дівчина поверталась після побачення з коханим щаслива, крила любові відсікала її мати:
— Ти знову допізна з ним була? Не дури хлопцеві голови. Он глянь, який Петро Гнатів: і красень, і заможний, і подобаєшся ти йому. І армія його не чекає. Такого б затя собі. Ех…
— Моєму Сергієві рівних нема, — впевнено відрізала Тетяна, — а як і піде в армію, то я чекатиму.
— Йому рівних нема. І ти йому не рівня!
…Час минав швидко, і, як було прийнято раніше, юнаків забирали в армію.
— Усе буде добре, голубко. Пам’ятаєш наше «І в горі і в радості»? — заспокоював Сергій.
— Буде, буде. Пам’ятаю. І в горі, і в радості, — відповіла Тетяна, і очі наповнилися слізьми...
«Він пішов в армію і не знати яким повернеться. А ти молода, гарна. Думай про своє життя», — крутилися в голові у Тетяни знову сказані мамою слова.
І вона порушила обіцянку. Гнатів Петро (як на нього казали в селі) справді був завидним парубком із заможної сім’ї. Він підкоряв її серце увагою, ніжно називав Тетяночкою...
А за пів року всі в селі говорили про одруження Тетяни і Петра. Ніхто не наважувався запитати, чому до армії проводжала одного, а вийшла заміж за іншого. Не встигла озирнутися, як уже дружина. А за рік Тетяна народила синочка, назвали Станіславом. Той був копією Петра. Чоловік любив Тетяну і беріг...
Як же в очі тепер Сергію дивитимешся? Тікатимеш?
Звістка про те, що Сергій повернувся з армії, швидко розлетілася селом.
— Як же в очі тепер Сергію дивитимешся? Тікатимеш? — схвильовано запитала Тетяну сусідка.
— Не знаю, — відповіла та і пішла, опустивши очі.
Не минуло і року після народження дитини, як Тетяна овдовіла: Петро захворів і раптово помер. Вона лишилася сама з малим сином на руках…
Сергій не тримав зла на Тетяну, бо вона, як і колись, жила в його серці.
Одного вечора він тихо підійшов до будинку і довго не міг наважитися постукати у двері. Легеньке «тук-тук» — і серце почало битися швидше. Від почутого: «Хто там?» — у нього спітніли долоні і почали тремтіти руки.
— Гм, Сергій.
Вона відчинила двері… Тишу порушив дитячий плач. Тетяна запросила Сергія до хати і показала маленького Станіслава.
— Це син мій, Станіслав, — сказала і глянула на Сергія.
— Хороший хлопчик, — з усмішкою промовив той.
Він почав вести мову про життя, розповідав про роки в армії, а вона слухала і не могла промовити ні слова. Єдине, що випалила різко і неочікувано для себе самої, — коротке і дзвінке «Пробач!».
— Пробач мені, Сергію, якщо зможеш. Просто пробач.
Закрила обличчя руками і голосно заплакала. Вона крізь сльози повторювала це слово і тяжко дихала. Добре і тихе «Я пробачив тебе давно» змусило Тетяну перестати плакати. Він мовчки обійняв її і притулив до себе...
Відтоді вони почали жити разом, а згодом і одружилися. Сергій і Тетяна мріяли про велику сім’ю і дуже хотіли, щоб у них було багато дітей. Та не виповнилося і року їхньому першому спільному малюкові, як його з невідомих причин не стало. Така ж доля спіткала ще п’ятьох немовлят: вони помирали на першому році життя, хоч були повністю здоровими.
Батьки називали дітей і Адамом, і Євою, бо вірили в силу імені. Але і це не допомагало.
— Я не знаю, що нам ще зробити, щоб усе було добре, — зажурено промовила до чоловіка Тетяна.
— Вірити! — твердо відповів Сергій. — Вірити!
Здавалось, весь світ був проти їхнього щастя. Але Тетяна і Сергій знову наважились на дитину, і після стількох років смутку в сім’ю прийшла радість: вони стали батьками маленького Сергійка! А ще через трішки у подружжя народився син Сашко! От яка сила у цього слова «Вірити!»
…Сьогодні в Тетяни і Сергія, точніше в Тетяни Іванівни та Сергія Миколайовича, є вже три невістки і шестеро онуків. Щоразу, коли сини ставали на рушничок щастя, вони у привітанні промовляли своїм дітям: «І вірити!».
Юлія КРАВЧУК,
студентка ІІІ курсу факультету філології та журналістики СНУ ім. Лесі Українки.
