Кожне слово російською – залп по своїх
Коли починаєш говорити з ворогом його мовою, то він уже ніби й не ворог
Повзуче повернення «абщєпанятнава» особливо помітне в українській столиці, де чи не щодня з’являються вивіски, вказівники, цінники та інша «творчість» мовою агресора. Цей санкціонований головою українського парламенту Разумковим процес не міг бути випадковим. Хтось сказав комусь, що «уже можно».
Нашої мови вороги бояться більше за армію. Бо Україна не там, де стоять нині наші Збройні сили. Ще один «мінський реверанс» нинішньої влади — і все може змінитися. Україна там, де говорять і пишуть українською. Нехай не всюди, нехай лише офіційно, але говорять і пишуть. Туди ворог не поткнеться.
Мовної проблеми в Україні немає. Ще жоден із тих, кому «нєудобно», не відмовився від гривень через те, що на них усе написано українською і всі намальовані – українці.
Якби майже 30 років тому новостворена Українська держава проявила принциповість у мовному питанні, ми вже мали би два покоління українців, які не уявляють іншої мови навчання, крім рідної. Бо мовної проблеми в Україні немає. Ще жоден із тих, кому «нєудобно», не відмовився від гривень через те, що на них усе написано українською і всі намальовані — українці.
Невже так важко зрозуміти, що кожне слово, яке український політик вимовляє мовою агресора, є залпом по своїх? Причому свідомим.
Микола НЕСЕНЮК, журналіст, директор департаменту з роботи зі ЗМІ футбольного клубу «Динамо» (Київ), у колонці журналу «Країна»
