Ірина й Павло навчилися жити так, щоб рідній людині було комфортно поряд.
За 15 років шлюбу Бог дав парі волинян 11 діток
А матір’ю-героїнею Ірина Мороз стала у 35 років
Село Стобихівка Камінь-Каширського району славиться багатодітними родинами, тож, здавалося б, знайти героїв для сторінки «Любить! Не любить» дуже просто. Але, як довелося почути у сільській раді, такої мами, як Ірина Мороз, нема. І чоловік Павло її неймовірно шанує.
«Знайомі ми з дитинства, бо жили в одному селі, разом ходили в Дім молитви…»
У 35 Ірина Мороз стала матір’ю-героїнею (у цьому році їй присвоєно це почесне звання). Сама ж жінка при зустрічі, відчувалося, зніяковіла й попередила:
— Ми вам цікавої історії не розкажемо — життя у нас звичайне. Бог подарував нам 11 діток…
Тільки ж у цій «звичайності» й цінність сім’ї. Якоїсь романтичної історії про те, як народжувалося їхнє кохання, ми справді не почули. Все складалося якось, як кажуть Ірина й Павло, само собою: жили в одному селі, були знайомі змалку. Разом бували на зібраннях у Домі молитви. До весілля років два зустрічалися. Одружилися, коли Ірині було двадцять літ, а Павлові — двадцять три. 29 жовтня 2005 року відбулося таїнство вінчання. Пастор Степан Гнатович благословив їхній шлюб. Чим сподобалися одне одному? Коли про це зайшла мова, жінка сказала:
— Павло — спокійний, врівноважений, добрий…
А вже чоловік на продовження теми додав:
— Йокнуло серце…Уявив, якою вона може бути дружиною і матір’ю моїх дітей.
П’ятнадцять років скоро мине, як побралися. З приводу того, що у них сьогодні вісім доньок і три сини, подружжя говорить: мовляв, великої сім’ї не задумували, але знали, що дітей у них буде стільки, скільки Бог дасть. Нині вдячні Господу за такий щедрий подарунок.
Доводилося не раз бувати в багатодітних родинах. Але все ж це був особливий випадок: ще всі доньки і сини малі (найстаршому — 13 літ, наймолодшій — лише рік), ще ніхто не вилетів з батьківського гніздечка. І на фото для газети сімейство у повному складі.
«Свою хату до весілля я не встиг добудувати»
Перше гніздечко облаштовували Морози у хаті Павлового дядька, який поїхав в Америку і пустив молодят у хату, щоб не стояла пусткою.
— Але на цей час, — розповідає Павло, — у мене вже був свій дім: і накритий, і з вікнами.
Виходить, що завидного жениха вибрала собі Ірина. Правда, коли про це зайшла мова, жінка, хоч і розуміла, що це жарт, все ж спростувала таку думку:
— Якщо по правді, то я не дивилася на те, чи є в Павла хата, чи нема…
У сім’ї важливо вміти жертвувати собою. Не чекати, поки хтось щось зробить чи просто не поскупиться на добре слово, на ніжний погляд, а самому перш за все бути готовим на добрі вчинки.
Було, як сказали майже в один голос наші співрозмовники, щось важливіше. І це «важливіше» — любов. А от про те, що працьовитий Павло, то дівчина, звичайно, знала. Їй відомо було, що майбутній чоловік з п’ятнадцяти років, як він сам при зустрічі пригадав, почав заробляти. Бо якщо в сім’ї десятеро дітей (у нього — шість братів і три сестри), то батьки не можуть, як мовиться, подати їм все готовеньке. Ще підлітком їздив хлопець на сезонні роботи. А коли в Стобихівці пилорами з’явилися, то там працював. І хату починав будувати з батьковою допомогою, але в нього вже були й свої кошти. Одне слово, жив із думкою: одружившись, треба мати куди дружину привести.
— Ось тільки до весілля не встиг викінчити будинок — з Іриною доводили його до пуття. Через три з половиною роки, коли в нас уже було троє дітей, справили новосілля в своїй хаті. Потихеньку облаштовували її, бо ж спочатку з меблів було тільки найнеобхідніше, — розповідає Павло.
Розмова зводиться раз у раз до того, що все в сім’ї ладиться, якщо є любов. Колись, як зустрічалися, були три заповітні слова освідчення: «Я тебе кохаю». Чує їх Ірина й сьогодні. А ще жінка говорила:
— Треба, щоб чоловік похвалив і борщ чи суп, аби наступного разу ще смачніший він був — з душею зварений.
— У сім’ї важливо вміти жертвувати собою, — продовжує сказане Павло. — Не чекати, поки хтось щось зробить чи просто не поскупиться на добре слово, на ніжний погляд, а самому перш за все бути готовим на добрі вчинки. Жити так, щоб рідній людині було комфортно з тобою, приємно…
Наші герої обоє з великих родин. Знали, як раду дітям давати, бо й самі свого часу менших братів і сестричок доглядали.
— Але, якщо чесно, то важко було? Та й зараз, мабуть, нелегко, бо ж ще всі доньки й сини дрібненькі, — допитуємось.
— Звичайно, — каже Ірина. — Особливо, коли четверо старших народила: один другого й не поколише, і навіть на трошки не залишиш їх самих. Зараз дівчатка попідростали, то вже простіше. Вони і з малими побавляться, коли у мене є якась робота по господарству, і на кухні беруться допомагати. Ходять за мною й просять: «Мам, дайте ми самі щось спечемо». У цьому році найстарша Оксана, якій дванадцять літ, торта такого смачного й гарного спекла, що гості дивувалися її кулінарними здібностями. У багатодітних сім’ях так уже складається, що змалку кожен прагне скоріше навчитися щось робити. По собі це знаю: бачила, що мама завжди в праці, тож без примусу старалася їй допомогти.
«Нас виручає те, що завжди разом»
Мова зайшла про те, що в сім’ї по-різному буває — і посперечається чоловік із дружиною, і непорозуміння якесь виникне. Але головне, щоб була любов, яка все перемагає й завдяки якій майже через п’ятнадцять років подружнього життя Павло каже:
— Я тішуся тим, що вибрав за дружину саме Ірину.
— Ні на кого б не проміняла свого чоловіка, — в унісон додає жінка.
А ще багатодітна мама розмірковувала:
— Думаю, нас виручає те, що ми завжди разом. Щось треба на городі зробити, сіно поворушити — в машину і гуртом на поле, сіножать. Візьмемо хліба, сала, огірочків — на свіжому повітрі діти так апетитно їдять! От вам і пікнічок на природі.
До речі, липневого дня ми могли б і не зустрітися з Морозами, якби наперед не домовилися. Адже це та пора, коли тривають чорничні жнива, які дають добрий заробіток — ним на Поліссі дорожать. Тож подякували подружжю за те, що пішли нам назустріч і не подалися зранку до лісу. А у відповідь почули:
— У нас пів дня попереду. Ми ще поїдемо по чорниці. І шестеро старших дітей з нами. Нікого ніколи не силували. Вони самі хочуть збирати ягоди і так вправно беруть їх, що можна тільки подивуватися. Комарів у цьому році, правда, стільки, що не відігнатися від них, але ж чорниці в ціні, то стараємося заробити.
І з цих заробітків подружжя не робить секрету. Був такий рекордний день, що набрали 230 кілограмів ягід. А це ж десять тисяч гривень! Зазвичай, менше, але все одно 130–150 кілограмів привозять. Два роки тому завдяки дарункам лісу зібрали гроші й купили потужний позашляховик Land Rover.
— У цьому році хочемо, — розповідає Павло, — парове опалення в хаті зробити. «Жигулі» ще маємо — це наша перша машина, якою їздимо у Камінь, Ковель, якщо треба. А Land Rover — на латвійських номерах (цьогоріч дозволили ще так їздити — розмитнення дорого коштує, то не знаю, як далі буде). І цей автомобіль зараз для нас просто незамінний. Бо куди в лісі доїдеш «жигулями»? Хіба до першої калюжі. Позашляховик і коня нам замінює, якого в цьому році продали. Якщо треба дрова чи зерно привезти, то причепив підводу — і ніяких проблем.
…У день нашої зустрічі вже вечірньої пори ми розмовляли з Іриною Мороз по телефону. Жінка подзвонила, бо, як висловилася, забула дещо сказати. А розповіла вона ось що:
— Наші доньки дуже люблять співати. Почують якусь пісню — й до мене з проханням: «Мам, давай розучимо». Я їх підтримую — і вдома співаємо, і тоді, як їдемо машиною в поле чи до лісу.
Це ще один штрих до того, чому в Стобихівській сільській раді сказали, що таку маму, як Ірина, важко знайти.
