«Ти прийшла із далеких зір, і солодко серце забилось…».
Розпочніть тиждень із романтичної історії: «По вранішніх росах йшли наші долі – щасливі і босі…»
Спекотне літо втекло в позачасся, наче неслухняне дівчисько. Лише моя душа й досі прибігає на роздоріжжя, де колись не дочекалась тебе. Як і тоді, стоїмо удвох із липнем. Мовчимо. Згадуємо…
Якось випадково зустріла тебе. Ледве упізнала. Хлопчиську з перестиглими карими очима, що трапилося з тобою? Сивина, смуток в очах, заклопотаність. Ти став іншим. Таким далеким і чужим.
«Ти мені простила, що тоді… не приїхав? — запитував винувато. — Не міг зізнатися… У мене вже була інша…».
Я завжди хотіла розповісти тобі, як сама тоді долала довгу вечірню дорогу. Як липень зціловував мої сльози. Як сумувала наша доля… Але при зустрічі зрозуміла: недоречно це все.
Я завжди хотіла розповісти тобі, як сама тоді долала довгу вечірню дорогу. Як липень зціловував мої сльози. Як сумувала наша доля…
Ти нарікав на життя, роботу, на весь світ. У твоїх рухах було стільки невпевненості, а в голосі — роздратування.
«Ти щасливий?» — запитала я. «Щастя? Казки то все!» — відповів.
Романтику, ти ж писав такі гарні вірші. «По вранішніх росах йшли наші долі — щасливі і босі. Їм небо всміхалось і благословляло. Їх сонце на руки-промінчики, аби зігріти, узяло…».
Я поспішала сказати тобі «До побачення». Пам’ятатиму лише твої закохані вірші. «Ти прийшла із далеких зір, і солодко серце забилось. Біля долі моєї спинилась…».
Невже це справді був ти?
Ольга ЧОРНА.
