Cержант–розвідник кілька днів лежав поранений на полі бою з російськими найманцями і чекав на допомогу.
Врятувати сержанта Ярослава Журавля
Для цього й створена Україна — щоб обороняти своїх громадян
У дитинстві мені хотілося, щоб Україна стала штатом Сполучених Штатів Америки. Я думав, що таким чином миттєво вирішаться всі фінансові й політичні проблеми нашої країни. Мабуть, найбільше до такої дитячої мрії спонукав голлівудський кінематограф і американський спосіб життя, який у злиденних 1990–х роках здавався дитині з провінційного українського містечка раєм. Але була й ще одна причина: якось на уроці історії наш учитель Адальберт Ковач мимохіть сказав, що США — це країна, яка в разі загрози національним інтересам чи проблем у громадянина США у найближчій гірській криниці десантує підводну субмарину і захистить своє. Держава, яка здатна на все, щоб врятувати себе й своїх громадян, викликала в дитячій уяві щире захоплення і повагу. Хотілося, щоб і Україна була такою. До слова кажучи, син цього нашого вчителя, етнічний угорець і патріот України, загинув смертю героя під час боїв за Дебальцево…
Я згадав про все це, міркуючи про трагічну долю сержанта–розвідника Ярослава Журавля (на фото), який кілька днів лежав поранений на полі бою з російськими найманцями і чекав на допомогу. Про саме того Ярослава Журавля, який у білому шоломі й бронежилеті з дозволу ОБСЄ вирушив за підступно вбитим українським воїном, але разом із групою побратимів потрапив під прицільний вогонь найманих російських убивць. У мережі можна побачити відео з коптера: сержант Журавель живий, надає собі медичну допомогу. Минуло три дні, але його так і не вдалося врятувати з–під обстрілу, і герой–захисник України помер без води й допомоги…
Хочеться вити від болю, усвідомлюючи, що ця жахлива історія трапилася майже паралельно з цирком у Луцьку, в якому зіграли двоє акторів, — терорист і Президент. Записати відосик — завжди раді, а врятувати підступно пораненого бійця — ні, не чули… Як соромно за цю владу й державу, яка не змогла витягнути з поля бою Ярослава Журавля!
Україна не спромоглася допомогти воїну, що не було проведено жодної спецоперації, жодна «умовна субмарина» не з’явилася і за будь–яку ціну не врятувала життя Ярослава Журавля. В його трагічній долі і в цих моторошних днях повільного конання на спеці — немов квінтесенція гібридної капітуляції нашого часу…
Щоб не зашкодити так званому «мирному процесу», мабуть. Адже ввечері 22 липня на сайті Президента з’явилася інформація під заголовком «Прорив у Мінському процесі». Замість того, щоб рятувати своїх громадян, Президент далі поширює байки про можливість миру з убивцями. Насправді прорив не в Мінському процесі, а прорив гнійного чиряка боягузтва і готовності до капітуляції нашої влади.
Бо від цієї історії волосся стає дибки. Не від підступності кровожерних російських сепаратистів — з ними давно й назавжди все зрозуміло. А від того, що Україна не спромоглася допомогти воїну, що не було проведено жодної спецоперації, жодна «умовна субмарина» не з’явилася і за будь–яку ціну не врятувала життя Ярослава Журавля. В його трагічній долі і в цих моторошних днях повільного конання на спеці — немов квінтесенція гібридної капітуляції нашого часу…
Врятувати сержанта Ярослава Журавля (за аналогією з культовим фільмом «Врятувати рядового Раяна) — це те почесне завдання, яке у важку хвилину могло об’єднати не лише армію, не тільки владу й опозицію, а й увесь народ. Якщо хочете, так протягом цих днів мала виглядати наша національна ідея — спасти сержанта Журавля. За будь–яку ціну: обстрілами артилерії й авіації, масованим наступом піхоти і танкових військ, щоб на місці ворожих позицій залишилася випалена земля, біла пляма на карті. Щоб допомогти сержанту Журавлю, позаду своєї армії став би народ, достоту як у козацькі часи, — з вилами й камінням, але став би і йшов боронити своїх.
Адже для цього й створена Україна – щоб обороняти своїх громадян. Жодна з інших держав за нас не постоїть. І тому кожен воїн, який воює під прапором України, має бути впевнений: його врятують, чого б це не коштувало. Тільки маючи таку впевненість, українські солдати будуть іти в бій і давати відсіч окупантам. Знаючи, що Україна своїх не кидає, — ніде й ніколи. Але виявилося, що кидає, ще й радіє «проривам у мирних переговорах»… Тьху!
