А ви про що подумали?
«200 євро мені і 100 – на церкву». Розмова на трасі. ВОЛИНСЬКІ БУЙДИ
Ця історія трапилася наприкінці 1990-х, коли чимало українців зрозуміли: щоб вижити, мусово їхати на чужину
Мама моєї подруги, яка знайшла собі таку-сяку роботу в Італії, домовилася зі знайомим водієм, що передасть дочці гроші на Волинь. «Зроби так, як я кажу, – вкотре інструктувала жінка по телефону – візьмеш 200 євро на сім’ю, а 100 обов’язково передаси на церкву! Пообіцяй!»
За кілька днів, надвечір, в узгоджену пору її дочка подалася до траси. Виглядала іномарку синього кольору.
За хвилин десять автівка зупинилася, водій опустив віконце, окинув молоду жінку схвальним поглядом і запитав: «Скільки?» Перевіряв, чи то справді вона вийшла за грішми.
«200 євро мені і 100 – на церкву», — чітко, без коливань відповіла подруга, демонструючи, що вона саме та, яка йому потрібна.
На її подив, чоловік покрутив пальцем біля скроні, сплюнув і рвонув з місця.
На її подив, чоловік покрутив пальцем біля скроні, сплюнув і рвонув з місця.
Поки роздумувала, що ж це було, біля неї зупинилася ще одна синя іномарка. «Це ви за передачею від мами?» — пролунав ввічливий голос…
Олена КАЛЕНЮК.
