Поранений розвідник Ярослав Журавель чекав на допомогу, поки в Луцьку показували «отвлєкающіє» шоу з БТРами й піротехнікою

Смерть українського воїна, який ішов витягати тіло загиблого командира і сам потрапив під обстріл, сколихнула всю країну. Чотири дні під пекучим сонцем Ярослав Журавель, поранений, чекав, що його врятують. Ніхто не прийшов. Тіло бійця згодом забрали сепаратисти.

Ярославові було 40 років, родом він із Дніпропетровщини. Морський піхотинець, розвідник, чоловік, батько двох доньок. П’ять років на війні. Фізично витривалий, сильний, про таких кажуть — кремінь. Рідним ніколи не брехав про фронт, завжди казав: так, там страшно. Батько вкотре вмовляв не їхати, та Ярослав не міг покинути своїх побратимів.

Чи боявся він у той фатальний день? Від вибухівки зранку загинув командир розвідувального взводу лейтенант Дмитро Красногрудь. Він і Ярослав Журавель разом прийшли у морську піхоту з 93–ї ОМБр «Холодний яр», давно товаришували. Сержант Журавель у складі евакуаційної групи пішов забирати тіло побратима. Ступав першим. Він мав білий шолом та білий бронежилет. Зрештою, мав і абстрактний «режим тиші» на період пошукової операції, який гарантували через ОБСЄ. Раптовий обстріл застав чоловіків зненацька. На місці загинув військовий медик Микола Ілін. Він був громадянином Естонії, служив у морській піхоті і ненавидів все, що пов’язане з СРСР.

Що відчуває український воїн після того, як його побратим чотири дні помирає у нього на очах? Коли душу рве, кров кипить, а наказу спасти товариша нема? Знаєте, що він думає? Що завтра, коли поранять його, він так само здохне, як собака, і ніхто пальцем не поворухне, щоб його витягнути.

Ярослава поранили. Його згодом «бачили» з дрона розвідки, який відправили після обстрілу, тоді він був ще живим. Наклав джгут, шукав укриття, а потім зник із поля зору. Ймовірно, він впав у балку. Три дні бойовики не давали проводити пошукову операцію. Більше військового ніхто не бачив.

Убивство солдатів у білих шоломах, які йшли забрати загиблого командира, шокувало всіх. Не міг не відреагувати на нього і Президент, він же й Головнокомандувач. Швидко взяв справу «під особистий контроль». Власне, офіційне трактування на цьому й закінчується. Бойовики продовжували обстріли, ОБСЄ моніторила, в Україні готувалися до чергових зустрічей у Мінську, де згодом вкотре заявлять про славнозвісне зеленське «просто перестать стрелять». А тим часом українське суспільство вибухнуло гнівною реакцією на кричущий факт.

 

Журналіст Марина Данилюк–Ярмолаєва: «Прискіплива увага Володимира Олександровича обернулася тим, що він поїхав відпочивати на дачу Хрущова в Запорізькій області, а окупанти вирізали із тіла медика Іліна уражені органи і кістки, аби не було доказів, із чого саме розстрілювали людину в білому шоломі. Куди гірше «контроль» обернувся із пораненим розвідником Журавлем, штабу довелося лиш звітувати про відмови ОБСЄ сприяти вивезенню пораненого та регулярні обстріли. А далі країна дізналася про подробиці того, як герой Мар’їнки, авдіївської «промки», Трьохізбенки та Гранітного спливав кров’ю під пекучим сонцем Донбасу.

Здавалось би, воєнний злочин Російської Федерації зафіксований усіма і у всіх мерзенних подробицях. Але за тиждень ніхто так і не почув нічого від Президента про діяння окупантів на території України, про ганебний розстріл. А ще не було слів підтримки армії, для якої ці події стали моральним шоком. Ми ж своїх не кидаємо, еге ж? І це чи не найбільше відрізняє Нас від Них».

Сергій Марченко, блогер: «Чого всі так причепилися до Зеленського за полеглого морпіха? По–перше, тому, що він Людина. Одна з кращих. Той, хто йшов першим, і закрив собою інших. Полеглий воїн точно не заслужив такого скотського відношення до свого життя. Він не повинен був чотири дні помирати на полі бою. Сам. Один. Без надії на порятунок.

А по–друге, ви, пацани з «Кварталу», не розумієте, що таке армія. Мабуть, ви думаєте — умєр Максім, так… с нім? Нового наймем? Але в армії це не працює. Її міць тримається на довірі. Довірі, шо ти стоїш на смерть, а сусіди теж тримають позицію. Бо якщо вони втечуть, на тебе чекає вірна погибель. А коли на кону життя, віра, що тебе не кинуть, має бути не стовідсоткова, а тисячавідсоткова.

Саме тому в США національна ідея — спасти рядового Райана. Саме тому Ізраїль випустив купу бойовиків задля одного викраденого ворогами солдата Гілада Шаліта. Бо коли рядовий Райан знає, що його витягнуть при будь–яких розкладах, він іде в бій і не думає ні про що інше.

А що відчуває український воїн після того, як його побратим чотири дні помирає у нього на очах? Коли душу рве, кров кипить, а наказу спасти товариша нема? Знаєте, що він думає? Що завтра, коли поранять його, він так само здохне, як собака, і ніхто пальцем не поворухне, щоб його витягнути. І коли буде виконувати наказ, переживатиме не про те, як його краще виконати, а про те, як зберегти своє життя. Бо надії в українського воїна на свою державу немає.

Так не повинно бути. Своїх віддавати не можна! У нас чисельна перевага на фронті. У нас є ресурси, щоб накрити весь той сепарсь­кий клубок артилерією так, щоб вони голову не могли підняти. Хай це буде коштувати мені, як платнику податків, ого–го скільки, але засипати їхні позиції снарядами по самі гланди! Розрівняти танками, щоб не вижила жодна сволота, що стріляла по евакуаційній команді. А солдата винести. Бо сенс нашої війни — спасати своїх».

Ветеран російсько-української війни на Донбасі, який викладає в академії Міністерства оборони: «Я досі не розумію, як мені пояснювати такі історії своїм курсантам. Бо особистий контроль для мене від Президента мав виглядати так: він приїздить на передову і каже, що сам піде забирати пораненого. І тут уже ОБСЄ та РФ були б посаджені на виделку — не стріляти ж у главу держави! Замість того, щоб кричати світу про воєнні злочини РФ, наш гарант не знайшов нічого кращого, аби в цей час на зустрічі із президенткою Швейцарії показати їй «найкращу ожину» Луганщини та шмат дороги із проєкту «Велике будівництво».

Оксана Забужко, письменниця: «Ми ж усі намагаємось про це НЕ думати, правда? Про те, як він там лежав, поранений, перетягнувши рану джгутом, і чекав, коли його заберуть? А воно не виходить — не думати, от в чім штука. Такі моральні удари нація має пропрацьовувати, це кожен психолог знає. «Отвлєкающіє» шоу з БТРами й піротехнікою (про події в Луцьку із терористом і заручниками, які трапилися після розстрілу) — не «отвлєкают», так це не працює. Приєднуюсь до тих, хто вимагає розслідування службового недбальства, що призвело до смерті, і покарання згідно з чинним законодавством».

А Юрій Журавель, рівненський музикант, художник, волонтер, який відомий своїми картинами ще з часів Революції гідності, присвятив братові–Журавлю щемливий малюнок (на фото)…

За матеріалами сайтів espreso.tv, radiosvoboda.org, milnavigator.com.ua.