Марія Йовик: «Як би мені важко не було, я сліз не пускаю і не показую болю».
Волинська баба Марія, яка не ходить 28 років, і ягоди збирає, і гриби
Разом із чоловіком та сином-інвалідом вони обробляють гектар поля
Спілкуючись із Марією Йовик із села Піски-Річицькі Ратнівського району, якій із квітня 80-й рік пішов, аж не вірилося, що вона хвора. Пенсіонерка оптимістично говорила, що любить працювати, бувати у лісі — цим і живе, і завдяки цьому й піднялася з ліжка.
— Я цілий рік лежачою була, чоловік навіть годував мене. Але це так важко, що постійно думала: знайду у собі сили і встану. Та на те, видно, й воля Божа була, злізла я таки з ліжка, і з тих пір хоч і не ходжу, але пересуваюся — рачкую, вже десь 29-й рік. Хочете побачити як? Зараз на вулицю виберусь, покажу вам свій город — і вона поповзла з однієї кімнати в іншу, а тоді вже за хату на поле, на якому — жодної бадилинки.
Марія Йовик проживає разом із чоловіком та сином-інвалідом І групи. Але вони всі разом господарюють. Що і де сіяти, садити і коли, яку іншу роботу виконувати, вирішує Марія Федорівна.
О, якби я журилася і плакала, то не встала б із ліжка взагалі, була б прикутою до нього. А так думаю: ні, не здамся. І не здалася — живу.
— Ми ще більше гектара поля маємо, — каже вона. — Але вже будемо зменшувати. Посіяли моркву, та вона не зійшла. 25 сотих зернових затопило. Вціліло лише 30 сотих картоплі. Садимо городину всяку, навіть кавуни. Попозаглядаю до них, бо дуже люблю. Тримаємо коня, поросят, щоправда, корову мусили продати, бо ж у хаті всі немічні.
— А як же ви все це доглядаєте, як справляєтеся з господарством?
— Поросят порає чоловік. Він і їсти варить. Важко йому, але я ще й насварю на нього, бо він у мене повільний. Сама стараюся і прати для себе, бо люблю чистоту, і на полі прополюю. У мене була дуже хороша доглядальниця — Тамара Вознюк. Таких, напевно, ніде більше немає. Допомагала і в хаті, і в полі. А тепер доглядає її чоловік Володимир — також надзвичайно добра людина і надійний помічник. Дуже люблю ліс, ягоди та гриби збирати. Попрошу чоловіка, він запряже коника, допоможе якось вилізти на віз, відвезе до лісу і назад забере, коли зателефоную. Я грибів більше за нього знаходжу, бо ж рачкую попід сосонками і знаю вже, де який росте. Цьогоріч на грибах ще не була, а ягоди навіть на продаж брала.
— Я розумію, що чорниці навколішках ще можна збирати, а як же гриби?
— Так само — навколішках, на руках, на дупі і… полізла. Коли знайду, в основному польські та зеленички, а коли й ні. Та не журюся, головне, що я в лісі, мені там так добре — хоч годину–дві надихаюсь. Знаєте, ягоди та гриби збирати — не проблема, найбільша проблема помитися. Тут без чоловікової допомоги мені аж ніяк не обійтися. Сама з ночов не можу вилізти, і так, і сяк, а все одно перекину їх, і вся вода — на підлозі. Моя мама також була неходячою, років тридцять не ходила. Але їй легше було. Діти були біля неї і одне за одним доглядали її…
Розповідала Марія Федорівна про життя й завела мову про свій інвалідний візок — три вже з’їздила, не так давно пересіла на четвертий. На ньому навіть у церкву добирається до сповіді, хоча й рідко.
До Марії Федорівни люблять заходити односельчани: провідати її, поговорити, розповісти останні новини. Марія й пісню заведе — весільну, обжинкову, петрівську, і чи ще знайдеться якась молодиця в селі, щоб її переспівала?
Нелегке життя у Марії: сама не ходить, син — інвалід, чоловік три операції переніс, але жінка не журилася, не плакала, ні на що не нарікала.
— О, якби я журилася і плакала, то не встала б із ліжка взагалі, була б прикутою до нього. А так думаю: ні, не здамся. І не здалася — живу. Як би мені важко не було, я сліз не пускаю і не показую болю. Ви знаєте, мені помирати не страшно, страшно лише поле та ліс на цьому світі залишити…
Валентина БОРЗОВЕЦЬ.
