Солт Лейк Сіті — місто гарне, але Луцьк — рідний.
Лучанка, яка планує стати дизайнером комп'ютерних ігор, розповіла про навчання у США
«А от жити і працювати хочеться тут, в Україні», – каже 19-річна дівчина
Про лучанку Анастасію Мурзу, яка не може дочекатися літака з Америки до України, почула від одного з родичів. Тож коли вона прибула на рідну землю і «здолала» 14-денну обсервацію, я доклала зусиль, щоб дізнатись, як то мешкати й навчатися за океаном.
Анастасії 19, вона приязно усміхається і при зустрічі геть по-американськи запитує: «Як у вас справи?» У Сполучених Штатах працює її тато, тож у сім’ї вирішили, що успішна луцька школярка має гарний старт, щоб спробувати себе у ролі студентки тамтешнього вишу. І вона таки ним скористалася: клято вчила мову в 11-му класі з трьома репетиторами. «Я займалася із природним носієм, американцем, окремо мене готував викладач складати іспити у виш за кордоном, а третій — до ЗНО з англійської в Україні», — пригадує дівчина. Тож після школи й року проживання в Америці (задля здешевлення навчання) рідні вітали її зі вступом в інститут інженерії при університеті міста Солт Лейк Сіті штату Юта. Дівчина обрала фах дизайнера комп’ютерних ігор.
У США нема такого поняття, як державна форма навчання
Студентка розповідає, що за нього у будь-якому разі треба платити, але якщо є успіхи, то менше: «Наприклад, якщо ти маєш високі бали чи досягнення як спортсмен чи художник (чи проявив себе в іншій діяльності), то можеш подати заяву на стипендію. Потрібно описати свою ситуацію і пояснити, чому саме ти маєш її отримати». Заяви направляють у приватні компанії або багатіям-донорам, і ті вирішують, чи заслуговує людина фінансової допомоги. Суми, які виділяють, пояснює Настя, коливаються від 500 до 5000 доларів. Можна вибороти кілька таких інвестицій.
Стипендію за океаном легше отримати молоді з бідних країн
В українців є фора: ті, хто навчався раніше, помітили: якщо сказати, що ви — з бідної країни і приїхали в Америку навчатися, то на інвесторів це справляє велике враження. Вони переймаються історіями таких людей. Ось що розказує дівчина: «Я заповнювала кілька таких заяв, одна з них на особливо велику суму. Написала, як є: що я з України, тато тут працює і хотілося б допомогти і йому, і собі. Пам’ятаю те повідомлення на телефон: «Вітаємо, ви отримали право на стипендію». Це покрило половину суми річного навчання!»
Настя розказує, що за гроші інвесторам мусово звітувати: як вчилася, що було найважливішим. Якщо здобудеш середній бал, вищий за 3, то на наступний рік виплату подовжують автоматично. «Я закінчила з четвіркою, то вони були дуже вражені цим, бо це найвищий бал і в Америці його здобути непросто», — оцінює Настя.
На запитання, як їй це вдалося, дякує батькам і рідній школі №18. Мовляв, з дитинства привчили тримати високу планку, інакше вже не вміє: «Як тільки у мене починав «кульгати» якийсь предмет, мені одразу брали репетитора. Дотепер приємно бачити хороші бали. Хоча вчитися важко, бо потрібно багато запам’ятовувати, нелегко дається програмування, але якщо сідаєш, практикуєш, вчиш… Просто треба вкладати у це час. Якщо ти не займаєшся поза університетом — нічого не досягнеш. Наприклад, лекцію з програмування я передивилася в інтернеті до десяти разів і щоразу знаходила нову інформацію, що спочатку пролітала повз вуха. Тож іспит склала за 40 хвилин, а виділено було 2 години».
В українців є фора: ті, хто навчався раніше, помітили: якщо сказати, що ви — з бідної країни і приїхали в Америку навчатися, то на інвесторів це справляє велике враження. Вони переймаються історіями таких людей.
Розробники комп’ютерних ігор мають розуміти людей
В університеті штату Юта дизайнерів ігор вчать, що їхня професійність залежить від того, як навчаться розуміти й відчувати потенційних користувачів. На підтвердження Настя розповідає, як її з іншими спрямували в дім престарілих: студенти мали створити для бабусі чи дідуся продукт, який би захотіли купити інші люди пенсійного віку.
«Для своєї «героїні» ми розробили кулінарну книгу з розмальовкою по цифрах. Жінка мала російське коріння, тому брали рецепти з кухні цієї країни. Їй дуже сподобалося», — ділиться студентка. Додає, що це було в рамках курсу «дизайн мислення». Загалом у навчальному закладі дозволяють обирати собі предмети зі складеного переліку, які хочеш опанувати першими на кожному з курсів: спеціальна інтернет-програма поправляє тільки тоді, коли порушується послідовність навчання. Так само в Америці студенти обирають, скільки років хочуть вчитися (і готові за це платити).
Настя розповідає, що перейти в онлайн через карантин її закладу було легко, бо домашню роботу студенти й до того постійно надсилали викладачам електронною поштою. Також у них давно діяв електронний журнал. Порівнює з тим, як вчаться подруги в українських вишах, і несхвально каже: «Я виявила, що їм багато задають писати від руки: лабораторні роботи по 10 листків, реферати. Мене це засмучує, бо пройнялася темою екології. В Америці дбають про те, щоб зберігати навколишнє середовище».
Серед інших вражень студентки — поведінка іноземних викладачів. Каже, що дуже помітна їхня відданість викладанню, вони швидко запам’ятовують імена усіх у достатньо великій групі і підтримують за різних обставин. «Наприклад, професор, який навчав живопису, поводився з нами як з рівними. Якщо погано малюєш — жартував: «Не переживай, це твій стиль. У тебе все буде добре», — ділиться дівчина.
За океаном кажуть, що український акцент додає її англійській шарму
Більшість Настиних друзів і знайомих-ровесників працює. Розповідає, гроші там швидко витрачаються, тож не мати заробітку нелегко (наприклад, у магазині щоденний набір продуктів коштує 100 доларів). Тож вона є баристою у мережі Starbucks, схожій на McDonald’s, але дорожчій. Каже: «У перші місяці було боязко, хвилювалася за правильну вимову. Але колеги підбадьорювали, мовляв, український акцент додає мені шарму».
Настя заробляла за годину 9 доларів 15 центів. Під час навчання працює менше. Пригадує, як якийсь турист запитав, звідки вона родом, і, почувши, що українка, закивав головою: мовляв Росія. Усмішки у відповідь не отримав: Настя роз’яснила йому, що Україна — це Україна.
«Там чудово, але хочу принести користь своїй країні»
«Мені там подобається навчатися, — міркує лучанка, — професори, методи викладання… А от жити і працювати хочеться тут, в Україні. Мені подобаються наші міста з історією, наші люди. Можливо, через те, що я тут виросла, мені тут краще. А може, я ще мало знаю Америку».
Дівчина знову замислюється і додає про непідробну щирість українців у гніві й щасті: її спантеличує постійна усмішка на обличчях американців. Каже, іноді здається, що вони заблудилися між звичкою випромінювати безперервну радість і умінням бути собою.
