У таких справах КДБ криється історія багатьох волинських родин.
У пиловій бурі з назвою «вибори» треба шукати окуляри із сильними лінзами! Щоденник Оксани КОВАЛЕНКО
Чим переймалася і з чого дивувалася впродовж останнього часу редактор відділу листів і зв’язків із читачами газети «Волинь» Оксана КОВАЛЕНКО
…як активно стала підійматися передвиборча пилюка
На 25 жовтня заплановані місцеві вибори. Вони стануть особливими у зв’язку з адміністративно–територіальною реформою. Але ж, якими б не були, ніколи ще так не траплялося, щоб вибори у нас оголосили недійсними через те, що ніхто не хотів у депутати… Тож без оновленого сита нам, виборцям, не обійтися. Спостерігаю, як активно радник міського голови Луцька Ігор Поліщук викладає відео про всілякі ремонти за бюджетний кошт. На кожному крупним планом демонструє себе. А годилось би показати якусь людну вулицю обласного центру із фразою на кшталт: «Серед цих перехожих точно знайдуться ті, за чиї податки ми робимо тепер освітлення. Дякую вам!».
Читаю, що 30 липня провладна партія презентувала свій офіс. Кажуть, «Слуга народу» має ідею — згуртувати людей, які працюватимуть на розвиток своїх громад. Пізнувато якось. Добре, хоч відверто зізнаються, що готуються до виборів. А тут у пресі вже свіжі повідомлення про задум щодо перейменування міста Володимира–Волинського та подяка меценатам за гроші на церкву.
«Хранить вєчно» — написано на папці зі справою Василя Степанюка. Слова чужинців на цьому документі, які відгонять загрозою (у перекладі «Берегти довічно»), є гарним посилом для тих, хто розчищає замулені джерела в історіях свого роду і транслює їх далі.
Випадково саме зараз? У цій пиловій бурі з назвою «вибори» треба шукати окуляри з дуже сильними лінзами! А ще пам’ятати: «у них» почалася «вступна кампанія», а нам із вами потрібно провести їм незалежне від їхніх же маніпуляцій з нами оцінювання. «Газета Волинь» не раз писала про активістів, які беруть мішки і йдуть у парки збирати сміття, про волонтерів, які опікуються дітьми загиблих атовців, — уже беруться за громадські справи без посад і крісел. Вони навіть якщо й мають гроші на білборди, рекламу на телебаченні, то вкладають їх у справи, бо не думають про владу. Не мають на те часу. Шукаймо таких!
…тим, як справно держархів викладає на своїй інтернет-сторінці справи наших земляків, засуджених КДБ
Це дивовижно, як час розвінчує надуману секретність. Дуже просто зайти на сайт архіву й переглянути прізвища, що фігурують у понад 200 щойно викладених справах, — а раптом дізнаєтесь про долю людини, яку давно розшукуєте. Наприклад, є там «Дєло № 3262» Василя Микитовича Степанюка із села Овадного Володимир–Волинського району, який не хотів служити в Червоній армії, дезертирував і пішов спершу до німців, а потім в УПА. Судили його в 1947–1948 роках. У справі значиться, що мав брата й сестру і був неодруженим. Не виключено, що нащадки цієї родини досі мешкають в Овадному…
Свого часу завдяки Світлані Богдан, яка викладає в Східноєвропейському національному університеті імені Лесі Українки і є дуже активною людиною, я дізналася про сайт Меморіал, на якому можна знайти інформацію про загиблих у 1941–1945 роках. Саме це інтернет-видання допомогло моїй свекрусі дізнатися, як загинув і де похований її батько Тимофій Тимофійович Романюк із села Куликовичі Маневицького району, призваний у радянську армію за рік до завершення Другої світової війни. Дізналася про його останні дні вона лише 5 років тому! Гірко, що її мама пішла у засвіти, так і не довідавшись про місце поховання свого чоловіка, хоча це не засекречена інформація, як справи КДБ. «Хранить вєчно» — написано на папці зі справою Василя Степанюка. Слова чужинців на цьому документі, які відгонять загрозою (у перекладі «Берегти довічно»), є гарним посилом для тих, хто розчищає замулені джерела в історіях свого роду і транслює їх далі.
До слова, сторінка архіву з кримінальними справами: https://volyn.archives.gov.ua/elekt_archives/elekt_spravi/sprav.php
…тим, як непевно можна почуватися на дорозі
«Випий трохи, поки їхатимеш — вивітриться. За здоров’я ж!» — припрошували чоловіка, який із сім’єю приїхав автівкою на день народження друзів. Товариство гарно розмістилося у лісі, насолоджувалося ароматом смаженого м’яса й атмосферою вихідного, і те, що мало би різати слух усім присутнім, сприймалося поблажливо. Я слухала вмовляння, які, здається, такі ж поширені, як «добрий день», і раділа, що водій тримається…
Не так давно на Київщині відбулася страшна аварія: п’яний шофер відправив на той світ сім’ю з чотирьох людей (не відомо, чи вижила ще одна дитина, яка на той час потрапила в лікарню). На відео, оприлюдненому поліцією, цей нікчема навіть не міг збагнути, що відбувається… Знаю, що у нашому суспільстві є відсоток тих, кого може навчити тільки тюрма пожиттєво. Але є значно більше таких, котрі з дитинства засвоюють: якщо небагато хильнути і пощастить не натрапити на поліцейських, то можна. Свого додала «мажорська» складова. Знайомий водій, який возив високопоставленого начальника, розповідав, як той кричав, коли зупинялися на світлофорі: «Жени! Червоний — не для нас!». А ще ж частина людей мислить за принципом «йому можна, а мені — ні?».
Можливо, у нас діятиме принцип, за який ще у 1980-х схопилися американці. Свої соціальні кампанії проти п’яних на дорозі поліцейські стали спрямовувати не на водіїв, а на їхніх друзів, на тих, хто міг втрутитися в момент прийняття рішення. «Ти не друг, якщо дозволиш товаришеві напідпитку сісти за кермо», — зверталися вони до людей і показували зображення, як ключі «перекочовують» в інші руки. За 15 років кампанії кількість ДТП, пов’язаних із нетверезим водінням та зі смертельними наслідками, впала до найнижчої позначки за кілька десятиліть статистики. Здається, так просто не дати ключі…
