Пані Яна та Юрій Нінічуки вірять, що хворобу вони обов’язково подолають.
Боротися з недугою волинянину Юрію Нінічуку допомагає… миловаріння
— Я вже сімнадцятий рік у декретній відпустці, — пані Яна жартує, проте в її словах вловлюються нотки смутку. — Відколи Юра народився, я постійно біля нього
«Школа стала для сина другою домівкою»
І цього разу вони обоє чекали мене в скверику біля міського Будинку спорту. Юра — гарний, усміхнений юнак, який поки що може кудись іти лише з допомогою однієї милиці і мами. Аби взяти в руки дві, треба ще чекати. Мама — молода, красива і, як дізналася невдовзі, сильна жінка.
— Юрчик народився завчасно, — розповіла. — Лікарі не давали шансів на життя — був дуже маленький, самостійно не дихав. Виходили в обласному неонатальному центрі. Через місяць виписали.
Син підростав, але Яна бачила, що з його розвитком щось не так — не сидить, не тримає голівку. Словом, довелося знову звертатися до лікарів. Вироком прозвучав діагноз: ДЦП, диплагічна форма. Каже, «світ рухнув» для неї і чоловіка.
Як далі жити? Вирішили: треба брати себе в руки й боротися. Почали пити медикаменти, займатися спершу з реабілітологом, згодом уже без нього. Лікувалися в санаторії «Дачний», у Трускавці у відомого світила медицини професора Володимира Козявкіна.
Із наближенням шкільного віку почали думати, куди піти навчатися. Побоювалися, що в звичайному закладі діти будуть сміятися з «не такого, як усі, хлопчика». Аби не травмувати психіку сина, зупинилися на спецшколі №9.
— Знаєте, я ніколи про це не пошкодувала, — з вдячністю і теплотою розповіла Яна. — Там педагогічний персонал незвичайний — вони не лише виконують службові обов’язки, а й вкладають у дітей душу. Особливо по–материнськи турбувалася про Юру його перша вчителька Ніна Дмитрівна Савицька. І в туалет його заведе, і нагодує, і приголубить…
На початках мама просиджувала годинами під кабінетом, де займався син. А якось підійшла до неї директорка і… попросила йти додому. З тих пір Юра став самостійним.
«Пів року був у гіпсі, попри сильний біль навчився ходити із ходунцями»
Пересувався спочатку на інвалідному візку, потім опанував велосипед, далі навчився ходити за руку. Коли настав час іти в старшу школу, вибрали ЗОШ №2, де став дев’ятикласником.
— Нас там теж зустріли дуже приязно. Прекрасний колектив на чолі з Аллою Анатоліївною Кобиш зробили все, аби Юра швидко адаптувався в учнівському середовищі. І він задоволений, хоча для нас настав важкий період, — ділиться сокровенним мама.
Зі своїми пахучими, красивими й корисними виробами брав участь у виставках-ярмарках. Товар розходився на ура.
Провчився два місяці, а попереду чекали три складні операції в столичному Інституті травматології та ортопедії. Один Бог тільки знає, каже Яна, що їм обом довелося пережити. Пів року Юра був у гіпсі. Хлопець відчував сильний біль, особливо коли знімали шви та джгути й знову накладали гіпс. Усіляко підтримував професор Володимир Юрійович Гошко — лікар від Бога. Після трьох із половиною місяців, проведених у лікарняній палаті, вчилися по–новому входити в звичний ритм життя, хоча Юра не міг вставати з ліжка.
Розрадою були його «друзі» — папуга Фелікс, а згодом — собака Тофі. Але найбільше все ж таки допомагали вчителі та учні, які відвідували хлопця. Настрій поліпшав, коли, подивившись нові рентгенівські знімки, професор дав добро підніматися і поволі ходити з ходунцями. Потім — знову гіпс, і то сказали, що не останній раз. Почали гуляти у візку. Часто друзі брали в свою компанію, що позитивно впливало на його душевний стан. З мамою теж виробили щоденний маршрут: парк — лікарня — школа. Багато читав — фантастику й особливо про спорт. Більше того, «підсів» на футбол. Стежив за перебігом Євро-2016, закохався у спортивну журналістику. Всім казав, що хоче стати, як і його хрещений Роман Тимощук, спортивним коментатором.
Захопився також психологією. Ще раніше став активним читачем центральної міської бібліотеки. Навіть брав участь у Всеукраїнському конкурсі дитячого читання «Книгоманія» і став переможцем. Словом, Юра, незважаючи на свою інвалідність, брався за все. Паралельно щоденно працював над собою, аби наблизити той час, коли можна буде самому вийти на вулицю.
— Карантин завадив повноцінній реабілітації, — бідкаються. — Раніше займалися на тренажері «Мотомед» у медико–реабілітаційному центрі, що в рідному Нововолинську. Зараз його закрили. Але ми не здаємося. За будь–якої погоди ходимо на вулицю. Багато займаємося вдома — це і качання преса, і розтяжка на ліжку та шведській стінці… А цього року в сина почався ще один етап у житті. Він захопився варінням мила.
«Щоб стати цілком самостійним і втілити мрію, треба працювати»
Якось відома в шахтарському місті майстриня Любов Вавдічік запропонувала прийти на майстер–клас із виготовлення натурального мила. Юру це неабияк зацікавило. Відразу сказав, що хоче спробувати сам. Батьки через пані Любу замовили необхідні інгредієнти. Згодом основу, барвники, ароматизатори, ефірні олії, сухоцвіти почав шукати через інтернет сам Юра. Переконалися, що більш якісні — імпортні, тому не стали економити. Подбали про красиві формочки та упаковки.
Але коли Юра зміг заробити перші власні 50 гривень, радості не було меж! У нього з’явився справжній азарт.
— Пробне мило мало деякі дефекти, — каже мама Яна, — тому розійшлося між своїми. Але коли Юра зміг заробити перші власні 50 гривень, радості не було меж! У нього з’явився справжній азарт. Тож почав підбирати все сам, імпровізувати. Прислухався до побажань замовників. І справа пішла.
— Коли покупців побільшало, почав вже брати основу відрами, — з гордістю доповнює маму Юра. — Найбільше полюбляють мило квіткових, фруктових запахів. Відповідно до кожного побажання формую складники.
Усе необхідне спочатку на робочому столі підбирає і готує Юра. Тоді мама розігріває майбутнє мило у мікрохвильовці — і вже після цього викладають у спеціальну форму. Там воно «відстоюється», після чого пакується у спеціальну плівку, підписується і складається. Раніше у хлопця це заняття забирало пів години. Зараз, коли набита рука, робить швидше. Називає мило залежно від аромату ефірної олії.
Зі своїми пахучими, красивими й корисними виробами брав участь у виставках–ярмарках. Товар розходився на ура. Зараз хлопець власноруч заробленими коштами поповнює мобільний телефон, купує друзям подарунки, витрачає на каву. А дещо, каже, навіть відкладає. І шкодує, що коронавірус перебив плани. Тепер залишається лише інтернет, через який може працювати. І цим завдячує пані Любові, яка навчила його незвичному ремеслу.
…Запитала Юрія про його майбутні плани. Каже, що постарається за цей навчальний рік опанували окремі предмети, аби можна було піти в омріяний виш.
— Хочу вступити на спеціальність «кібербезпека», працювати в кіберполіції. Уже й навчальний заклад вибрав — це Львівська політехніка.
Тож побажаймо нововолинцю Юрієві Нінічуку успіхів!
P. S. Якщо хтось хоче придбати якісне мило і підтримати Юрія Нінічука, звертайтеся за телефонами: 096 10 64 581, 063 726 10 42.
