Луцьк, Тернопіль, а тепер уже й Харків опираються Києву. Колонка Євгенії СОМОВОЇ
Covid-19 вніс корективи у життя українців. Людям довелося відмовлятися від закордонних поїздок на роботу, відпочинок, виникли перепони для розвитку бізнесу. Адаптивний карантин, введений Кабміном, дав змогу регіонам самим встановлювати обмежувальні заходи. Попри це центральна влада намагається впливати на місцеві, так би мовити, регулювати включення областей в ту чи іншу епідемічну зону в ручному режимі, хоча й переконує, що робить це автоматично. Вона заявляє, що карантинні заходи готова у будь–який момент посилити. Звісно, Кабмін може ввести навіть найсуворіші обмеження, але чи будуть вони виконуватися?
Адже, відверто кажучи, не завжди такі заходи доцільні, а рішення уряду — професійні і спрямовані на поліпшення добробуту населення. Тож на місцях чинять опір їх виконанню.
Свіжий приклад — внесення Луцька, Тернополя і Кіцманського району Чернівецької області до «червоної» епідемічної зони через поширення коронавірусу. І якщо влада буковинського районного центру мовчки проковтнула гірку пілюлю, то в обласних центрах збунтувалася і відмовилася виконувати вимогу уряду про додаткові карантинні обмеження. Мери здивувалися, що попри відсутність спалахів захворювання і меншу загальну кількість недужих Луцьк і Тернопіль віднесли до «червоної» зони. Тим часом Київ, Одеса, Івано–Франківськ та інші міста, де показники значно гірші, не потрапили до неї. Очільники двох обласних центрів, попри тиск із Києва і загрозу покарання за непокору, відмовилися запроваджувати жорсткі заходи, які відповідають найвищому рівню епіднебезпеки: зупиняти роботу громадського транспорту, бізнесу, розважальних закладів, дитсадків… Тож міста минулого тижня жили у звичному режимі та вимагали від центральної влади виправити помилку, зважити на їхні аргументи, що вони не такі вже ковід–небезпечні, як та вважає. Однак у столиці не прислухалися до них. І в бунті мерів побачили лише політичну складову: мовляв, невдовзі вибори до місцевих рад — і вони діють з огляду на це. Політичні партії та їхні представники намагаються завоювати прихильність електорату, створити імідж його захисників. Протистояння центру додасть їм голосів. Тому начебто і бунтують мери, а депутати місцевих рад їх підтримують. Але ж очільники міст приймали рішення не одноособово, вони враховували висновки епідкомісій, думку населення, яке вважає, що внесення до «червоної» зони необґрунтоване і порушує конституційні права місцевих мешканців.
— Уже наїлися того карантину, — обурюються луцькі підприємці, представники малого бізнесу. — Два місяці сиділи вдома, проїдали зароблене, а тепер нам знову закриватися? І що там думають у Києві? Хіба ж не знають, що наші заробітки не такі, як у столиці?
Через тиждень зонування переглянули і Луцьк та Тернопіль вивели з «червоної» зони епідемічної небезпеки. Але вже збунтувався Харків, який потрапив до неї. Його одіозний мер Геннадій Кернес заявив, що зупиняти метрополітен, наземний громадський транспорт не буде. Звісно, у взаєминах центральної і регіональних влад ніколи не було все гладко. Але останнім часом вони стали ще напруженішими. Особливо після введення урядом карантинних заходів. Мери міст почали відмовлятися виконувати певні обмеження, а то й відкрито виступати проти президентських та урядових рішень, вважаючи їх невчасними.
Мери міст почали відмовлятися виконувати певні обмеження, а то й відкрито виступати проти президентських та урядових рішень, вважаючи їх невчасними.
Навіть прийняли звернення до Президента України щодо безпідставного тиску на місцеве самоврядування. Протестують у регіонах і батьки, які мають малолітніх дітей, підприємці, котрі змушені припинити діяльність через жорсткі обмежувальні заходи. Місцева влада з розумінням ставиться до них. Та й сама через коронавірус потерпає, бо ж зменшилися надходження до бюджету. До того ж самостійно доводиться боротися із цією заразою і нести тягар обов’язків, перекладених на неї центром, який прагне якомога менше дати регіонам і якнайбільше взяти від них. Тож мери міст намагаються чинити опір йому. Маючи підтримку населення, вони готові продемонструвати свою силу, змусити уряд прислухатися до їхньої думки і вести діалог із регіонами.
