Де нам сьогодні знайти того «дядька кіномеханіка»? Колонка Катерини ЗУБЧУК
Заборонений плід солодкий. Не буду стверджувати, коли вперше прочитала біблійну оповідь про праотця й праматір людського роду — Адама і Єву, які жили в раю, поки не вкусили плода з дерева пізнання добра і зла, хоч Отець Небесний їм заборонив це робити. Тобто дізналася, звідки ж фразеологізм узяв початок
Адже дитинство й юність мого покоління припали на епоху тотального атеїзму. Зате добре пам’ятаю, коли пережила оті миті спокуси. І йдеться не про щось матеріальне, їстівне (хоч, що гріха таїти — деколи в нашому, м’яко кажучи, не дуже ситому дитинстві так хотілося знайти ключик від шухляди, в яку мама поклала кусочки цукру, економлячи для нас же — аби ми мали з чим чай попити), а про «дорослі» книжки.
Пригадую, як чекала, коли тато піде з хати і можна буде взяти «Американську трагедію», яку він читав. Або тихцем засісти за «Джен Ейр», яку взяла в сільській бібліотеці для себе мама. Тоді я не вникала в те, що це романи знаменитих письменників — американця Теодора Драйзера і англійки Шарлотти Бронте. Власне, як і у зміст. Просто це був підлітковий вік, коли верх брало бажання знайти на сторінках товстих романів щось «таке»…
А як приваблювали фільми, на афіші яких внизу від руки було написано: «До 16 років»?! Береш п’ять копійок (стільки коштував дитячий білет на сеанс) і, затиснувши монету в долоні, літнього вечора з такими ж дівчатами-ровесницями йдеш у клуб. Сподіваєшся: а, може, дядько кіномеханік не зверне увагу, що перед ним «малолєтка»? Як правило, це не проходило. І навіть після пропозиції заплатити 20 копійок, тобто за квиток для дорослих, він залишався незворушним. Тоді нам нічого не залишалося, як дочекатися початку фільму й бігти на другу сторону клубу — під вікна. Оскільки їх не закривали занавіски, то можна було побачити на екрані картинку. Й навіть щось почути чи принаймні здогадуватися, про що сюжет.
А як приваблювали фільми, на афіші яких внизу від руки було написано: «До 16 років»!
За яким принципом ці стрічки потрапляли в розряд заборонених для перегляду до шістнадцяти років? Зараз навіть важко це визначити, бо в принципі фільмів із відвертими любовними сценами чи якогось насилля не пригадую. А якщо у прокат потрапляла іноземна стрічка — італійська чи американська, то вона проходила через таке сито цензури, а значить вирізування усіх сцен, які могли «зашкодити моралі будівника комунізму», що ставала цілком цнотливою. Треба було дожити аж до 1988 року, щоб побачити «Малєнькую Вєру» — один із символів горбачовської перебудови, де вперше показано статевий акт, чи «ЧП районного масштабу». Хоч порівняно з тим, що пропонується глядачеві сьогодні, це були, як мовиться, лише квіточки.
Зараз теж в Україні фільми класифікуються, зокрема, згідно із Законом України «Про захист суспільної моралі». І це робиться в першу чергу для того, аби захистити дітей, підлітків від шкідливої кіновідеопродукції, яка заполонила світ. Щось, як зазначається, — загальнодоступне, інше можна дивитися з батьками чи з їхнього відома. А є фільми з індексом «12+ « чи «18+». Ось тільки, де сьогодні той «дядько кіномеханік», який нізащо не продасть квитка на «дорослий» фільм? Іншими слова — якщо батьки ще можуть керувати тим, що дивляться їхні маленькі чада, то у підлітковому віці важко щось заборонити чи регулювати, коли в руках смартфони, до яких діти, здається, з пелюшок, а точніше — з памперсів, приросли. Оскільки ж заборонений плід був, є і завжди буде солодким, то неважко здогадатися, чого можуть надивитися нинішні акселерати…
Добре розумію, в який час ми живемо. І в мене зовсім нема бажання у своєму віці бути звинуваченою у ханжестві. І все ж хочеться, аби у стосунках молодих людей залишалося хоч трохи місця для романтики й таїни, які мимоволі витісняються всеобізнаністю і прагматизмом.
