«Любила й далі Максима. І викохувала свою косу. Він же просив не обрізувати…»
Не обрізуй русої коси…
Улянині подруги давно носять короткі зачіски. А в неї — коса. – І охота тобі бавитися з довгим волоссям? Майже сорок — уже не дівка, — піджартовували. А вона не може позбутися своєї розкішної краси. Не може — і край. Пообіцяла колись Максимові. Він любив наспівувати: «Тільки ти роби, як вчила мати, не обрізуй русої коси. Хай вона росте густа та пишна, кучерявим хлопцям на біду…». Він був романтиком, цей зовсім не кучерявий хлопчисько
Никодима Степановича, Максимового батька, направили в їхній район на керівну посаду. Хоч робота була тимчасовою, привіз сюди свою сім’ю. Дружина нарікала: в тихому містечку їй сумно. Але чоловікові не перечила.
Сина влаштував фотографом у районну газету на час декретної відпустки основної працівниці.
Через дорогу від редакції — школа. Там він і побачив Уляну. Уляну Дмитрівну. Вона швидше скидалася на старшокласницю, ніж на вчительку. Молоденька, тендітна. З довгою русявою косою. Коли фотографував її, червоніла. Директор розхвалював Уляну: їхня випускниця. Відмінниця. Навіть не думав, що після закінчення інституту сюди повернеться. Адже англійську чудово знає. Могла б і в обласному центрі на роботу влаштуватися. А вона попросилася до рідної школи. Максим слухав компліменти на адресу молодої вчительки — і закохувався…
…Вони зустрічалися потай. Уляна не хотіла, аби в школі пліткували. Хлопець ще й на два роки молодший за неї. Він любив фотографувати кохану. Коли вітер бавився її волоссям. Коли дощові краплі впліталися в коси… Чорно–білі знімки світилися щастям і любов’ю…
Никодим Степанович попрацював на посаді два роки. Тепер родина поверталася додому. Завтра вранці Максим поїде з їхнього містечка. Нинішній вечір — прощальний. Ішов теплий літній дощ.
— Кажуть, на щастя, — порушив мовчанку хлопець.
— Віриш у забобони?
— Вірю в дощ і наше кохання.
Максим обіцяв телефонувати і приїжджати. Вони тримали свої почуття в таємниці. Тепер же настав час усе розповісти.
— Хоч би що трапилось, пам’ятай: я завжди кохатиму тебе, — мовив Максим.
— Ти мене лякаєш. Що має трапитись?
— Ну… не знаю. Хтось щось нафантазує, напліткує…
Пізніше Уляна часто згадуватиме ці слова. Можливо, у Максима було якесь передчуття…
Хлопця запросили на роботу в модну студію. Він був справді талановитим фотографом. Крім того, власниця фотостудії — материна похресниця.
Улянині батьки були не проти майбутнього зятя. Радо приймали доньчиного кавалера. А Максимовій родині припала до душі Уляна.
Молоді планували своє життя. Воно мало бути щасливим, погідним, цікавим…
Уляна милувалася весільною сукнею. І мудрувала, яку зачіску має зробити. Чи просто косу заплести. Чи розпустити волосся. Чи придумати щось оригінальніше…
…Максимові батьки з’явилися на порозі Уляниної хати несподівано. Виглядали розгубленими та сумними.
Уляно, ми не хотіли псувати твого життя. Не хотіли, щоб ти на щось сподівалася. Сама бачиш, який він.
— Уляно, нам потрібно серйозно поговорити. Ти повинна… забути нашого сина. Влаштувати своє життя з кимось іншим. Так треба.
— Що трапилося? Закохався в якусь модельку?
— Звісно, ні. Навіть не думай про таке. Просто забудь Максима. Зроби це заради нього. І заради себе.
Уляна хотіла дізнатися правду. Поїхала до нареченого додому. Але в квартиру її не пустили. Хотіла щось вивідати в студії. Сказали: Максим тут більше не працює. На запитання «чому» — розводили руками.
Він так і не встиг познайомити Уляну зі своїми друзями. Тому не знала, у кого що запитувати в чужому великому місті.
…У школі, в родині, знайомі та друзі перемили Уляні кісточки. Мовляв, гарна, розумна — і що з того? Залишив кавалер майже перед весіллям. А вона жила у здогадках. Любила й далі Максима. І викохувала свою косу. Він же просив не обрізувати…
Подруги повиходили заміж. Народили дітей. Уляна на чоловічі залицяння не звертала уваги. Йшли роки…
…Уляна збиралася на семінар–практикум учителів англійської мови. Їде до міста, де живе Максим. Хоча… Хтозна, де він зараз живе.
Від готелю до його будинку не дуже далеко. Вирішила туди пройтися. Ось і знайоме подвір’я. Підвела очі на другий поверх — побачила обличчя у вікні. Максим?! Але чому так подався? Майже сивий. І наче якийсь сам не свій.
Зайшла до під’їзду. Хвилювалася. Подзвонила у двері. Тепер їй відчинили. Максимова мати впізнала Уляну.
Максим сидів на стільці. Біля нього стояв ціпок. Дивився на гостю, наче намагаючись щось пригадати. Його уст немов ледь торкнулася усмішка й відразу згасла. А може, здалося. Знову повернувся до вікна. Втирала сльози постаріла мати.
— Уляно, — тихо сказала, — ми не хотіли псувати твого життя. Не хотіли, щоб ти на щось сподівалася. Сама бачиш, який він. Максима побили хулігани. Повертався пізно з роботи. Мав сумку з апаратурою. Певно, думали, що в ній щось цінне. Хоча фотоапарат був доволі дорогий. Ним і поживилися. Чи ті нелюди були нетверезі, що так сильно знущалися. Чи зі злості, бо не мав при собі грошей. Донині невідомо, хто це вчинив. На Максима натрапила двірничка вранці. Якби знайшли швидше… У нього пошкоджена нога. По голові сильно били. Пам’ять майже втратив. І мова нечітка.
— Треба було все таки тоді розповісти правду. Я думала, що Максим мене зрадив. Усі роки жила з цим.
— Ми порадилися з чоловіком і вирішили… Не тримай зла на нас. Ми й так покарані. Тяжко щодня дивитися, що сталося з твоєю дитиною. Повір…
На стіні досі висіло Улянине фото. Улюблене Максимове. Чорно–біле, на якому вітер бавиться її волоссям. Вона щасливо сміялася…
Підійшла до коханого. Торкнула за плече.
— Максиме, — покликала тихо. — Це я, Уляна.
Він непорушно сидів і дивився у вікно.
— Дозволите мені деколи навідувати його? — запитала в Максимової матері.
— Тобі про свою сім’ю треба дбати. А ми тут якось даємо собі раду.
— Нема в мене сім’ї…
Уляна вийшла на вулицю. Підвела очі до вікна на другому поверсі. Помахала рукою Максимові. Їй знову здалося, що на його обличчі промайнула майже невидима усмішка.
…Неподалік містечка, де жила Уляна, був жіночий монастир, збудований два століття тому. Атеїстична влада закрила святиню на довгі роки. Часи змінилися — й сюди повернулися черниці, молитви, віряни.
Переповідали про молоду монахиню, яка начебто відчуває людей, їхні духовні та мирські потреби. Вона зовсім не говірка. Але багато молиться. Кажуть, її молитви помічні. А ще дарує людям запалені свічечки. Просто підходить до когось і дає в руки. Нічого не пояснює. Ні про що не запитує. Ці свічечки назвали вогниками надії.
Уляна картала себе, що досі не була в монастирі. І ось переступила поріг святині. У будень тут було малолюдно. Вклякла перед іконою Божої Матері. Просила Богородицю повернути Максимові здоров’я.
Молода черниця підійшла нечутно. Мовчки простягнула свічечку.
— Дякую, — прошепотіла Уляна. Хотіла дещо запитати в неї. Але та швидко зникла за ледь помітними бічними дверима…
Ольга ЧОРНА.
